Починаючи з 16 років, жодна радісна подія в моєму житті не обходилася без спиртного. Чи то успішно складений іспит, чи перша зарплата, чи побачення, чи навіть похід у кіно... Причому я ніколи не вживала алкоголю, коли мені було зле. Бо вважала, що проблеми треба розв’язувати, а не “заливати”.
Та десь після 40 років почала задумуватися, що якось це неправильно. Бо он мої діти, які вже підлітки, живуть своє щасливе життя без алкоголю, і мені не хочеться, щоб вони на кожному побаченні, як колись я зі своїм чоловіком, ходили в бар. “То що, я вже настільки залежна, що мені ніщо не цікаве без кухля пива?” — подумала тоді. І вирішила відмовитись від спиртного.
Я кидала пити 19 разів протягом півтора року, найдовше трималася без алкоголю 45 днів, найменше — один. Бо весь час знаходилася якась причина перехилити чарчину-другу. Ну от подзвонила дочка і сказала, що її запрошують у футбольну академію. Я не змогла витримати цієї емоції радості, тож пішла по коньяк. І кожного разу казала собі: “Нє, ну так класно сьогодні, завтра точно не буде похмілля”. Але похмілля приходило щоразу. Це ще одна причина, чому я наполегливо намагалася кинути пити. Плюс замучила жахлива мігрень, яка почалась у перше літо великої війни. Два роки я її потерпіла і більше не мала сили. Інколи закрадалась думка, що вона може бути через алкоголь, але я гнала цю думку від себе. Бо як же так — 20 років не було від спиртного мігрені, а тут з’явилась? Почала пити ліки проти мігрені, які не бажано вживати разом із спиртним. Можна було два келихи вина, але я такими маленькими дозами, як то кажуть, не бавилась. Тому взагалі відмовилася від спиртного. І на двадцятий раз — все вдалося.
Спитаєте, що змінилося? На восьмому тижні “тверезого життя” до мене перестали дзвонити всі ті, з ким раніше “запалювала”. Навіть чоловік не хотів брати мене на піцу з друзями, бо просила його не пити зі мною. Тож будь-які виходи в люди з чоловіком ми припинили. На 24-му тижні я вже без проблем прокидалась рано і гарно засинала ввечері. Не снилися кошмари, я мала купу ідей, планів та навчань. Навіть почала розповідати людям про шкоду алкоголю і про те, як це класно — не пити. На 27-му тижні “тверезого життя” я вирішила вступати в магістратуру.
Також стала активно переглядати різні відео про алкоголь. Там йшлося про те, що “серотоніно-дофаміновий апарат” (власне, гормони щастя) запрацює без допінгу десь через 6 тижнів. У мене, на жаль, не запрацював... Але у цих відео дуже рекомендували волонтерити у закладах для алкозалежних. Я ще собі подумала: “О, то як у кіно”. І буквально за тиждень моя подруга репостить допис про реабілітаційний центр для залежних. Я знаходжу контакти і пишу їм зі стовідсотковою впевненістю, що мені не дадуть відповіді... Та я помилилася. І таки стала волонтерити у тому центрі. Ні, не варила там їсти і не возила туди теплі ковдри, моє волонтерство — це була психологічна підтримка та проведення тренінгів з арттерапії. Тренінги складала сама — і це спонукало мене більше і більше вчитись. І, на диво, саме це почало давати мені радість (разом із навчанням та індивідуальними консультаціями).
Восени, після року тверезості, я вперше поїхала в гори, і мене ніщо не тригерило випити, бо поставила собі завдання: за час дитячих канікул (куди ж я без своїх чотирьох діток) дописати книжку. А після 500 днів без алкоголю у мене з’явилися мрії. Тож тепер на кожен день я маю купу планів і завдань: то виростити мікрозелень, то записатися на балет... До речі, з дачі я вирішила зробити будинок для ретритів, назвала його на честь своїх чотирьох дітей — Вілла “4 качки”. Вже маю дві написані книжки — одну видам влітку (під диплом бакалавра), а другу — взимку (під диплом магістра психології). Нещодавно їздила у столицю на практикум з арттерапії, а невдовзі починаю навчання на гештальт-терапевта.
