Ще за життя його називали класиком. Лауреат Шевченківської премії, Герой України, “Золотий письменник”... Юрій Мушкетик — автор десятків романів, найвідоміші з яких — “Гайдамаки”, “Яса”, “На брата брат”. Свого часу вони виходили тиражами, які сьогодні нікому й не снилися! Напередодні уродин уславленого літератора згадуємо цікаві факти з його біографії.
...“А ви знаєте, що за паспортом він не Юрій, а Георгій?” — запитує у мене поет Вадим Крищенко. “Тепер знаю”, — віджартовуюсь я. Так ось — майбутній письменник народився 21 березня 1929 року на Чернігівщині. Його батько був учителем, мати — головою колгоспу. Їхнього ж сина “занесло” до столичного вишу на філологічний факультет. Там кремезий студент із чорною, як смола, чуприною вирішив спробувати свої сили в літературі.
“Свій перший твір — це був “Семен Палій” — я писав по ночах у гуртожитку: на підвіконні у коридорі або на кухні, — розповідав мені Юрій Михайлович. — Ой, набрався я тоді насмішок від товаришів на все життя. Мовляв, немає друкованого рядка за душею, а замахнувся, дурень, на роман! (Усміхається). Але я все одно писав собі й писав...”
Та книжка побачила світ у 1954 році, коли авторові було лише двадцять п’ять, і визначила русло його подальшої творчості. Це історія України, а якщо точніше — козацькі часи. Отамани, гетьмани, битви, розбрат, кохання (ну як же без нього), перемоги й поразки. Неважко здогадатися, що в ті часи такої літератури — тим паче написаної жвавою мовою — нашим читачам бракувало. Тож книжки Юрія Мушкетика не припадали пилом у крамницях.
“Втім батька цікавили й інші теми: наприклад, війна та село, — каже Леся Мушкетик.— Він писав також вірші та видав томик “Чорний вершник”. І взагалі тато постійно над чимось працював. Я ніколи не бачила, щоб сидів без діла. Якщо не писав щось своє (завжди робив це від руки, а не на машинці), то читав книжки колег чи літературні журнали, яких ми тоді багато передплачували”.
До речі, Юрій Мушкетик і сам очолював один із них — “Дніпро”. На цьому посту йому велося несолодко. Письменник і раніше стикався з цензурою, що безжалісно препарувала його твори (наприклад, “Білу тінь” було змінено до невпізнання), а тут доводилося воювати з чиновниками у високих кабінетах ледь не щодня. Адже на сторінках популярного журналу з’являлись твори шістдесятників. Когось друкували під справжніми прізвищами, когось — під псевдонімами...
“Коли ж почали, так би мовити, закручувати гайки, батька звільнили, — ділиться Леся Мушкетик. — Він залишився без роботи, але зате з’явився час для творчості. Власне у сімдесяті роки тато чимало написав, зокрема на козацьку тематику. Інша річ, що нові твори ніде тоді не друкували й вони тривалий час пролежали, як то кажуть, у шухляді... Разом із тим було більше часу на улюблене хобі — риболовлю. Карасі, що приносив тато, були невеличкі, але дуже смачні”. (Усміхається).
Не можна не згадати, що Юрій Мушкетик протягом п’ятнадцяти років був головою Національної спілки письменників. Причому став до “стерна” у буремні часи — в другій половині вісімдесятих років, коли країну охопила п’янка хвиля демократизації, рушійною силою якої була інтелігенція. “Це він дозволив осередку Народного руху розміститися у приміщенні спілки, — каже Вадим Крищенко. — Тож усі події, пов’язані з відродженням України, проходили під її дахом”.
Проте, повертаючись увечері додому, всі проблеми, пов’язані з роботою, Юрій Мушкетик старався залишати за порогом. Що б не сталося протягом дня, він знав, що його чекає усміхнена дружина й доньки-красуні. З Ліною Сергіївною письменник був з одного села й навіть ходив в одну школу. Проте кохання спалахнуло вже, коли обидвоє вчилися у столиці. Союз філолога й хімікині виявився дуже міцним: подружжя прожило разом понад пів століття!
“Після смерті мами батько дуже сумував, — мовить Леся Мушкетик.— Проте прожив сам ще понад десять років. Від народження був міцний, але на схилі літ стали виникати проблеми із серцем. Довелося навіть зробити операцію і поставити стент, що дозволило татові дожити до дев’яноста років. Зберігаючи чітку пам’ять та життєрадісність. Хоч наприкінці він уже розумів, до чого все йде...”
Мені не раз доводилося робити інтерв’ю — більші чи менші — з автором історичних бестселерів. Востаннє — за декілька місяців до смерті. Він, як завжди, був привітний, щиросердний і велемовний. Щоправда, голос уже згасав.
“Знаєте, я ніколи не сподівався, що доживу до таких літ, — казав 90-літній Юрій Мушкетик. — У моїй біографії було все: я був і на коні, і під конем. Коли траплялось останнє, у квартирі замовкав телефон і ніхто не заходив у гості. Та я і це якось пережив... Своїх ворогів — також. Хоч не мав їх багато. Бо намагався жити за принципом давніх еллінів: щоб через мене ніхто не одягнув чорного плаща”.
