Якщо думаєте, що Львів будували тільки поляки й австрійці, то ви напевне не знаєте про Івана Левинського — архітектора, який створив образ модерного міста початку ХХ століття. Важко уявити, яким було б місто Лева без розкішних будівель, створених талантом цього митця та працьовитими руками його робітників.
Проте спочатку доля не була прихильною до нього. Рано помер батько, який був директором народної школи у місті Долині. Після його смерті через скруту мати з дітьми переїхала до Стрия. Там Іван Левинський закінчив чотири класи початкової школи. Нестатки змусили малого Івана шукати підробітки. Тож він став дякувати в церкві. Кажуть, у нього був гарний голос.
Є генеалогічна реконструкція, за якою у XVIII ст. рід Левинських мав шляхетство і герб Сас, а в пізніші часи став родиною священників. Мати, Йозефа Левинська (до одруження — Гавзер) з походження була німкеня, із сім’ї баварських переселенців.
Завдяки підтримці старшого брата, який служив фельдфебелем у частині на вул. Курковій (нинішня вул. Лисенка), хлопець переїхав до Львова і закінчив реальну школу. Нарівні з основними загальноосвітніми дисциплінами тут викладали деякі предмети технічно-прикладного характеру. Талановитий юнак вирішив не спинятись і вчитися далі. І знову йому таланить, у 1868 році він вступив до Цісарсько-королівської технічної академії (нині — Львівська політехніка). Там і здобув фах архітектора й будівничого.
В академії Левинський познайомився з людиною, яка відіграла значну роль у його житті, — Юліаном Захарієвичем, провідним архітектором Львова. Згодом вони стали спільниками в будівельному підприємництві та співавторами низки архітектурних проєктів.
Закінчивши навчання, Іван Левинський розпочав архітектурну практику, відкрив власне невеличне проєктне бюро, яке з часом стало найпрестижнішим у Львові. Для цього він наполегливо працював, демонструючи свій великий талант архітектора і підприємця. Левинський швидко здобув авторитет здібного архітектора-новатора, його проєкти були не просто функціонально зручними, але й естетично довершеними.
Спершу Левинський відкрив будівельні майстерні, в яких навчалася талановита молодь. Потім збудував фабрику столярних виробів, фабрику гіпсу з повним циклом — від сировини до готових виробів, причому фахівці фабрики винайшли і в 1899 році зареєстрували власний патент на виробництво гіпсу. Левинський звів також фабрики, що розпочали випуск облицювальної плитки, цегли, дахівок, а також велику фабрику майоліки та кахлевих печей. Вироби фабрик Левинського не тільки задовольнили потреби галичан, але й створювали гідну конкуренцію керамічним виробництвам у Празі, Варшаві та Відні. Прославили його й технологічні винаходи, наприклад, виробництво штучного каменю, і здобуті на міжнародних виставках численні нагороди за високий мистецький рівень керамічних виробів. Левинський у свої 30 років став одним із найбагатших людей Галичини. І, попри все, зумів залишитися чуйною, доброю та порядною людиною.
Ще в дитинстві він ушкодив хребет, тому мав фізичну ваду – горб, а через це і низький зріст. Кажуть, що він соромився своїх вад, тому не любив фотографуватися, отож маємо мало його зображень. Однак, мабуть, фізичні вади підштовхували його до постійного руху, саморозвитку, пошуку нових ідей. З дружиною Марією Брониковською вони мали двох дітей — сина Стефана і доньку Марію.
Львів у ті часи стрімко розвивався і розбудовувався. Після перших успіхів в кар’єрі Левинський разом із Юліаном Захарієвичем скуповує землю в новій, південно-західній, ще не забудованій частині Львова, яка так і називалася — Новий світ. Левинський обстоював такий тип житла, як вілла, — будинок для однієї родини з терасою чи верандою, із садом і максимальним збереженням рельєфу ділянки. І ніяких мурів довкола, лише легкі ковані огорожі, через які проглядався будинок, а ділянка “дихала”. Такою була концепція забудови місцевості Кастелівка. Зокрема вулиця На віллах (нинішня — Котляревського) схожа на паркову алею — звивисту і затишну.
Крім житлових будинків, фірма Левинського побудувала у Львові такі масштабні об’єкти, як Оперний театр, Головний залізничний вокзал, єврейський шпиталь, будинок Музичного товариства, Академічний дім, грандіозні зразки української сецесії — будинок страхового товариства “Дністер” на вул. Руській, а також будинок Українського педагогічного товариства (нині — головний корпус Лісотехнічного університету).
Будівля українського кооперативного банку та страхового товариства “Дністер”.
Щороку фірма Івана Левинського споруджувала десятки великих об’єктів. З її активною участю архітектурний ландшафт Львова змінювався на очах. “Не було, здається, в цілому Львові людей, які б не бачили вічно рухливого Івана Левинського. Він щоденно на маленькому однокінному візочку об’їздив центр міста та периферії, де виконував під своєю управою різні будівлі”, — згадував один з його співпрацівників.
“В архітектурі багатоквартирних будинків І. Левинському вдалося впровадити немало новацій. Він виступив як противник рутинного звичаю будувати кам’яниці суцільним “фронтом” і пропагував як альтернативу “групову систему” забудови, намагаючись прищепити на львівському грунті традиції кооперативного будівництва, розвиненого в Німеччині. Зразком умілого компонування багатоквартирних будинків групами, з відступом від лінії тротуару і забезпеченням відповідного місця під озеленення, можна вважати будинки на вул. Котляревського №23 і №25”, — писав дослідник І. Жук.
Іван Левинський був талановитий вчитель і наставник молодих архітекторів та інженерів. Після успішного завершення будівництва міського театру у Львові його запросили викладати до Політехнічної школи, а восени 1901 року обрали професором. Розвиток архітектури кінця XIX — початку XX ст., поява споруд нових типів, яких не знала архітектурна практика попередніх часів, зумовили потребу створення в Політехнічній школі нової кафедри — утилітарного будівництва, керівником якої став професор Левинський. Він виступив з інавгураційною лекцією “Про утилітарне будівництво”, в якій сформулював не тільки професійне, але до певної міри життєве кредо. Крім того, професор вів курс залізничного будівництва на відділі інженерії.
Відомий архітектор запам’ятався сучасникам також як талановитий підприємець і щедрий меценат. На його кошти був збудований у Львові будинок для робітників і створені для них дешеві кухні. Розпочала роботу реміснича й промислова бурси, де сироти і незаможні були звільнені від оплати. Разом із львівським архітектором Юліаном Захарієвичем він придбав і подарував місту земельну ділянку під студентський гуртожиток. Також збудував дім для Українського педагогічного товариства, численні доми-читальні, будинки для громадських організацій, багато з яких працювали завдяки його фінансовій підтримці. А 1908 року Церковний музей митрополита Шептицького — нині Національний музей у Львові — отримав від доброчинця велику збірку виробів його керамічних майстерень.
Про характер Івана Левинського найкрасномовніше свідчить прізвисько “Серденько”, як між собою називали його робітники фабрики та слухачі політехніки. Це слово віддзеркалювало найкраще його вдачу, сердечне ставлення до всіх, кого зустрічав на життєвих дорогах.
Усе своє життя Іван Левинський був щирим українським патріотом, а тому йому довелося багато витерпіти від поляків і росіян. Улітку 1915 року, напередодні відходу зі Львова російського війська, професора Левинського разом з групою інших відомих городян вивезли вглиб Російської імперії як заручників. Там він провів майже три роки.
До Львова Левинському вдалося повернутись навесні 1918 року. Мабуть, найтяжче випробування, яке чекало на нього після листопада 1918-го, — вимушений відхід з викладацької роботи в Політехнічній школі. Професор І. Левинський відмовився складати присягу на вірність польській державі і, попри спробу групи колег узяти його під захист, у травні 1919 року дістав повідомлення про звільнення. Для ветерана Політехнічної школи, літньої людини, здоров’я якої підірвали випробування воєнного часу, це був тяжкий удар.
4 липня 1919 року Івана Левинського не стало. Хоронив його весь Львів. Останній спочинок він знайшов на Личаківському кладовищі. Підсумком життя Левинського стали слова, викарбувані на його могилі: “Різьбив душі людей силою характеру, молотом енергії і кров’ю серця”.
Цікаво, а які сучасні забудовники та які їхні творіння увійдуть в історію Львова?
Катерина КУБАЄВСЬКА
