Вона — одна з найцікавіших українських виконавиць, голос якої не сплутаєш ні з чиїм. А ще — жінка з характером і багатодітна мама. Можливо, ви не знали, але у 38-літньої Анастасії Приходько — троє дітлахів. При цьому співачка записує нові треки, знімає кліпи й час до часу концертує.
— Анастасіє, на вересень оголошено ваші концерти з новою програмою “Алло”. Харків, Дніпро, Кам’янське... З якими труднощами вам доводиться стикатися, виступаючи там, де “подих війни” не рядок у новинах, а реальність за вікном?
— Коли чую перед концертом, що “герої на щиті”, ми все скасовуємо. І я бачу потім панахиду, стаю на коліна й вклоняюся... Опісля ж так важко виходити на сцену! Проте завдяки тому, що в програмі лунають мої пісні не розважального жанру, а написані від початку війни в Україні (тобто з 2014 року), я можу зібратися та розділити біль, знов і знов виступаючи в містах України... Але це завжди дається дуже складно.
— А наскільки взагалі сьогодні важко налаштовувати “внутрішній камертон” на творчість?
— Чесно? Я хочу десь сховатись у лісі, щоб про мене всі забули! Ось такий у мене настрій. Не можу постійно вдавати, що мені весело, вести ТікТок, прямі ефіри, жартувати. Це якийсь самообман. У нас величезна біда... Я намагаюсь маневрувати між артистичним станом та війною, але це майже нереально. І скільки я так зможу, не знаю. Навіть на це інтерв’ю я збиралася дуже довго.
— Цьогоріч у вас вийшло два нові треки — “Вільний птах” і “Не йди”. Скажіть по секрету, чи будуть найближчим часом ще новинки?
— Я постійно щось планую, але мої плани не завжди можуть здійснюватися у силу того, що відбувається у нашій країні... А так — я справді багато що планую. (Усміхається).
— Ви якось поділились у фейсбуці: “Моя музика народжується з болю, із тиші ночей, коли серце рве на шматки. З радості, коли душа летить. З правди, яку неможливо мовчки тримати в собі. Це не просто ноти й слова — це я. Справжня. Без масок”. Чи завжди ви дотримувались такого принципу?
— Так. Я не займаюсь штамповкою пісень, щоб бути “форматною”. Тому що пишу тільки душею. Можу не писати й рік, і для мене це нормально. Я — повністю творча людина, й мені так комфортно в цій ситуації.
— За останні понад три роки ви стали ще більш твердошкірою чи навпаки — сентиментальнішою та емпатичнішою?
— Ооооо! Звичайно, я стала ще сильнішою, закритою і майже ні з ким не спілкуюсь. Не бачу поки що в тому сенсу. Може, душа моя теплішою стане. Не хочу нікого туди впускати. Вже знаю їм усім ціну. Людям.
— Не раз доводилося чути від знайомих, що з початком повномасштабного вторгнення вони набрали вагу. А все тому, що “заїдають” щоденні стреси. А як із цим у вас?
— Я не виняток. Але потрохи вже приходжу до форми. Хоча й не поспішаю. Знаєте, я їм, випиваю, і мені так стає легше. Про схуднення буду думати після завершення всього цього... А нині — вижити б.
— Як даєте собі раду з регулярними повітряними тривогами у Києві? Враховуючи, що ви мама маленьких дітей.
— Ну от я повернулась зараз від друзів, за містом була, і відповідаю на ваші питання. Розумію, що не можу так постійно бігати, але й зробити нічого не можу, і вплинути на це також! Проте з усіх сил намагаюся відгородити їх від того, що відбувається. Хоча відчуття провини нікуди не дівається, тому що я — тут...
— Ви оприлюднили фото (воно з’являлось раніше й у відео) розкішного тату — це, здається, ангел, що розправив крила. Він давно “живе” у вас на плечі?
— Насправді то сова. Вона — містична. Живе, як і я, вночі. Це взагалі моя улюблена пташка. Я просто дуже люблю її. (У співачки понад десять більших чи менших татуювань на тілі, зокрема, тризуб під серцем. — Авт.).
— До “коктейля”, що рятує вас сьогодні, крім оптимізму, які ще входять інгредієнти?
— Оптимізму в мене немає від слова зовсім. Я реалістка. І це, як горілка, — вона не потребує зайвих втручань. (Сміється). Я багато аналізую й читаю, тому в мене геть відсутній оптимізм. На жаль.
— Анастасіє, вашому шлюбу, якщо не помиляюсь, дванадцятий рік. За стилем стосунків це — “американські гірки” чи німецький автобан?
— Не можу зробити вибір, бо жоден із варіантів не підходить. Ми дозволили собі бути одне для одного такими, як є. Можемо кричати, можемо сміятися, можемо не розмовляти, але ніколи не ображаємось по-справжньому. Ми просто живемо життя. Знаєте, у будь-якій родині свої складнощі, але головне, що у нас є любов!
