Його часто плутають з однофамільцем-мільярдером, до чого Олег Пінчук давно звик та сприймає із усмішкою. Проте до зятя Кучми мій співрозмовник не має жодного стосунку. Він — один із найкрутіших та найдорожчих українських скульпторів. А ще один із найактивніших: коли не зателефонуєш — фонтанує якимись цікавими проєктами.
— Нині я займаюсь Стелою держави, що має постати у центрі Києва, — каже народний художник України. — Висота скульптури — 12 метрів. Її виготовлять із титану й неіржавіючої сталі. Наразі цей проєкт розглядають на найвищому рівні, бо то ж не просто пам’ятник. Свою думку має висловити й художня рада. Звісно, коли робиш щось подібне, це має бути бездоганно. Аби тебе потім, як мовиться, не освистали чи не закидали яйцями. Тому внутрішній цензор змушує мене багато чого переробляти та змінювати.
— Якщо не секрет, хто фінансуватиме встановлення тієї стели? Це ж, як відомо, задоволення не з дешевих…
— Звісно, коли під час війни роблять такі проєкти, пересічний українець не завжди розуміє, чому гроші повинні витрачатися на скульптури, а не на дрони. Звичайно, що ці люди мають рацію, але... І мистецтво теж повинно бути. Тому всі свої проєкти я прагну фінансувати не за рахунок держави, це однозначно, а за підтримки людей, які розуміють силу впливу мистецтва на суспільство та його прагнення до перемоги. Тобто, коли живе мистецтво — живе держава!
— Ви згадали про дрони. Наскільки гучно буває вночі поблизу вашого заміського будинку?
— Ой, там постійно літає. Як не ракети, то “шахеди”. Одного разу я сидів у машині й чекав, коли ось-ось мали ввімкнути електроенергію, щоб можна було відчинити ворота й заїхати додому. Раптом над головою, на висоті, може, ста метрів з’являється безпілотник. І так гуде, що вуха закладає. Що робити — не зрозуміло: вибігати з машини та ховатися чи залишатися на місці й надіятися на Бога. На щастя, того разу все обійшлося... Коли ж я ночую у київській квартирі, то в укриття не ходжу.
— Що для вас сьогодні антистрес?
— Ви знаєте, є люди, в яких постійно якісь стреси. У мене ж їх немає! Так, час до часу можуть виникати певні форсмажори, але вони, навпаки, мене підбадьорюють. Як кажуть, став на лижі й пішов. (Усміхається). Наприклад, учора була одна ситуація, яку довелося терміново вирішувати. Я проїхав майже тисячу кілометрів у машині, провів купу зустрічей та переговорів й усе залагодив. Приперся додому о третій ночі, трохи втомлений, тому потім треба було добре виспатися. (Сміється).
— З фейсбуку бачу, що ви відвідуєте світські події, які, попри все, нині відбуваються. Скажімо, були на недавньому Ukrainian fashion week. А як часто оновлюєте свій гардероб?
— Раніше я співпрацював із дизайнерами. Мені навіть шили якісь костюми для реклами, а тепер стараюсь не купувати зайвого. Не подумайте, що я ходжу в одних штанах і в одних мештах. (Сміється). Якраз останні змінюю часто, бо багато рухаюсь, маю велику вагу, тому взуття швидко зношується. Решту можу носити багато років. Наприклад, нині на мені сорочка, яку купив у Лондоні ще в 1999-му. Можливо, комірець уже не дуже модний, але нічого. Головне, щоб було чисте, випрасуване та охайне.
Мені дає насолоду не поповнення гардероба, а зовсім інші речі. Спілкування з цікавими людьми, можливість мандрувати (у березні я їздив до Швейцарії на виставку Art Geneve), придбання творів мистецтва. Тепер ось купив декілька картин і хочу взяти ще одну. Тим паче, що ціни сьогодні просто смішні. Ви знаєте, естетичне задоволення від цього набагато більше, ніж від якоїсь нової модної куртки. Хоча недавно я на одну таку спокусився, а потім подарував людині, котру навіть не знаю, як звати. (Усміхається).
— Ви, як відомо, маєте колекцію робіт Марії Примаченко. Її твори останнім часом регулярно з’являються на аукціонах... У чому, на ваш погляд, феномен цієї мисткині?
— У більшості художників схожа історія: у вишах їх вчать одного, а потім життя підказує, що насправді треба бути самим собою. Іншими словами — тебе навчили абетки, а щоб написати цікавий роман, ти повинен знайти власні ідеї. Натомість у Примаченко все було інакше: вона не пройшла школи, але Бог дав їй талант, який вдалося пронести через усе життя. Вона малювала, як бачила та відчувала. Тих же звірів і птахів... Тому її світ такий унікальний.
— Пане Олеже, вам сьогодні — 65 років. Якісь переваги бачите в цих цифрах чи лише “мінуси”?
— Ви знаєте, я по життю — оптиміст. Тішуся, що дожив до тих літ — не всім моїм однокурсникам так пощастило. Хоча, якщо чесно, не почуваюсь на 65. Максимум — на сорок. Звісно, організм зношується (біологічний годинник не зупиниш), час до часу бувають хвороби, виникає хронічна втома... Проте позитивне мислення та постійна активність збагачують тебе енергією і дають відчуття молодості. (Усміхається).
