Популярність їм принесли веселі, позитивні, драйвові хіти. Можна згадати хоча б “Королєву”, “По барабану”, “Хуліганку”. Проте війна внесла корективи і в репертуар “Цвіту Кульбаби”. У 2022 році з’явилась пісня “Іду на війну”, а тепер — “Повернутись живим”, прем’єра якої відбулася нещодавно.
— Ця пісня народилася у результаті спілкування з друзями, багато з яких сьогодні служать на передовій, — каже Василь Марущак. — Ті розмови були щоразу про різне, але часто повторювалась одна й та ж фраза: “Ось побачиш, я повернуся живим”. Вона якось врізалась мені в пам’ять і підштовхнула до написання нової пісні. Одразу виникла й ідея відео, якою я поділився з режисером Віктором Скуратовським, з котрим ми уже не раз співпрацювали.
— За сюжетом події кліпу розгортаються на передовій. Якщо не секрет, де саме відбувались зйомки?
— На Донеччині. Звісно, довелося брати спеціальні дозволи. Але для нас було вкрай важливо, щоб зйомки відбувались не в декораціях, а на реальній локації. Як і те, аби в кадрі з’явились не актори, а справжні військові. Тож у відео зафільмовано бійців 45-ї окремої артилерійської бригади. І молодих хлопців, і старших чоловіків. Для режисера головне було показати на екрані їхні емоції.
До речі, й дівчинка, яку можна побачити в кліпі, місцева. Її вибрали із мешканців селища поблизу Слов’янська, де все знімалося. Батьки були не проти. Хоч режисерові довелося докласти зусиль, щоб добитися від дитини того, що треба було за сценарієм. У підсумку вийшов не просто кліп, а короткометражний фільм, що пробирає до мурах. На допрем’єрному показі навіть чоловіки ледь стримували сльози.
— Не можу не спитати, як ваше здоров’я? Знаю, що вам зробили у США операцію на серці.
— Так, я досі змушений перебувати за океаном. Нещодавно проходив черговий генеральний “техогляд”. Лікарі кажуть, що нібито все гаразд. Тож дозволили грати концерти. Хоча й не радять робити надто великі навантаження. Якщо я виступаю, то не більше як годину двадцять. Причому іноді без перерви, тобто одним сетом. І почуваюсь — тьху-тьху-тьху — дуже добре.
— А наскільки активним у вас було літо?
— Слава Богу, відбувається дуже багато українських фестивалів, на які мене запрошують співати. Усі вони благодійні. Гроші, зібрані на аукціонах, а також із продажу їжі, йдуть на допомогу хлопцям на передовій. У Нью-Йорку, наприклад, організатори фесту купили для захисників України, здається, три автівки. А у Філадельфії останнього разу збирали кошти для дітей, які стали сиротами внаслідок війни... Найближчим часом відбудеться ще декілька акцій.
— Вас важко уявити без гітари. Цікаво, скільки їх маєте?
— Насправді лише дві. Одну — в Україні, й одну — тут. “Американська” дуже рідкісна: їх у світі лише триста штук. Це — ручна робота, і звучить бомбезно! Якщо чесно, іноді навіть шкода брати на концерти. Адже там буває різне: можна впасти або десь зачепитися... Тому ось думаю купити третій інструмент. Взагалі ж до одруження я ставився до гітари, як до жінки, а тепер вона стала коханкою. (Усміхається).
— До речі, як часто в сімейному житті емоції беруть гору над вами? Чи ви навчилися їх контролювати?
— За натурою я не та людина, що йде на конфлікти. Ми, звісно, можемо трошки посваритися, але... Дотримуюсь принципу: в сім’ї має бути хтось розумніший. (Сміється). Тому, якщо назріває небезпечна ситуація, волію вислухати дружину — і промовчати. Ні, я можу іноді й відповісти, але переважно не роблю цього. Насамперед — щоб діти не ставали свідками, як мама з татом з’ясовують стосунки.
— А яка ваша звичка — найприкріша, і ви би хотіли її позбутися?
— Навіть не знаю. То треба питати в дружини. (Сміється). Я ж колишній спортсмен, тому не курю і не випиваю. Ну, можу перехилити чарку на великі свята або для гарного настрою перед концертом, але це буває дуже рідко. Тим паче — сьогодні. Якихось ще шкідливих звичок у мене немає.
— Скажіть, ви водій чи пасажир?
— Тривалий час був пасажиром. Нас завжди возили на концерти. Навіть на ефіри до столиці, якщо не було квитків на потяг. А тепер я сам сів за кермо. Інколи долаю чималі відстані: наприклад, мав виступ у Детройті й довелося їхати з Чикаго. А це — як з Івано-Франківська до Києва. Шість годин дороги! Втім, за американськими мірками, — то майже нічого.
— Уявімо суто гіпотетичну ситуацію: ви десь у Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі випадково зустріли на вулиці Ані Лорак чи Таїсію Повалій, яка була б ваша реакція?
— Я давно викреслив їх для себе зі списку “українських артистів”. Що з першою, що з другою все й так зрозуміло. Тому не думаю, що, побачивши десь тут Лорак чи Повалій, спеціально підходив би до них щось сказати. Проте від того, щоб показати середній палець, навряд чи стримався би.
