Глядачі обожнюють цього актора. Сам бачив, як на виставі “Бебі-бум”, щойно Володимир Горянський з’являвся на сцені, зал вибухав оплесками. І так, кажуть, його зустрічають щоразу. Тож не дивно, що він багато гастролює — як в Україні, так і за кордоном. Зокрема, з новим спектаклем — “Ніч у Лісабоні” за романом Ремарка.
— Теми, що порушуються у ньому, дуже актуальні,— каже Володимир Горянський. — Це еміграція, війна, любов. Щоправда, спочатку ми трохи побоювалися, чи варто братися за той твір, адже це не комедія, а драм у житті наших людей і так вистачає. Проте “Ніч у Лісабоні” збирає повні зали, й глядачі бачать перегук із сьогоденням. Переживаючи певні емоції разом з героями, вони ніби проходять очищення. А головне — Ремарк показує, що вихід є!
— На гастролях вас завжди супроводжує дружина. Скажіть, перебування 24 години разом не ускладнює життя?
— Навпаки — спрощує. (Усміхається). Дружина повинна бути поруч. Ну а як? Тим більше в такий непростий час. Як я можу її десь залишити, коли можуть статися “прильоти” і т. д. Було би не нормально, якби я перебував “тут”, а вона — “там”, розумієте? Тому ми завжди разом. Інші варіанти навіть не розглядаються... Дружина — моя рівновага, моє натхнення, моя духовна сила. І фізична теж. (Усміхається).
— У Києві біля вашого будинку не було “прильотів”?
— На жаль, були. Ми живемо на Подолі й нещодавно поруч з нами, на вулиці Почайнинській, таке якраз сталося. До того теж траплялося. Тому — все, як у всіх. (Зітхає). Знаєте, раніше, особливо в перші дні повномасштабної війни, якщо щось летіло й лунала повітряна тривога, ти одразу реагував, а тепер... Людина до всього звикає. І страху вже немає, але є розуміння, що відбувається.
Тим більше, що ми гастролюємо різними містами. Наприклад, учора були в Харкові, до того в Дніпрі (нормально зіграли виставу, а тепер, бачите, як там бомблять), зараз вирушаємо в Одесу, де теж небезпечно. Проте це нас не зупиняє. Ну, не сидіти ж склавши руки й трястися? Ні, навпаки! Ми робимо те, що можемо: лікуємо людей позитивними емоціями, даємо енергію та надію своїми виставами.
— Кудись за кордон виїздили за останні пів року?
— Так, звичайно. Українці нині — по всьому світу, тому географія широка. Польща, Чехія, Словенія... Раніше ж були в Німеччині, Великій Британії, Іспанії. Нас там також чекають, бо люди потребують і культурних подій, і тих же позитивних емоцій, і простого спілкування. Після вистав бесідуємо з нашими співвітчизниками, розповідаючи реалії, про які вони іноді не знають... Це дуже важливо й потрібно, бо таким чином підтримується зв’язок з Україною тих, хто змушений був виїхати. Це ніби невидима ниточка, що нас єднає.
— Не здивуюсь, якщо, впізнаючи на вулиці, люди роблять вам якісь презенти. Можете пригадати щось цікаве?
— Я щоразу повертаюсь із турів з повними сумками якихось подарунків. Коли ми їздили на Великдень, я сам був шокований, скільки всього потім привіз додому. (Усміхається). І пасочок, і цукерок, і спиртного, і всього, чого хочеш. Тож я вдячний людям за ті презенти, а ще — за донати. Ми ж збираємо також кошти для наших воїнів, які потім передаємо на їхні потреби. Тут теж ведеться велика робота. І це — реальна віддача від того, що ми робимо.
— До речі, голос вас ніколи не підводив? Ось треба йти на сцену, а тут така ситуація...
— Ні. (Усміхається). Я ж закінчив театральний виш, у якому був спеціальний предмет — сценмова. Нас вчили так говорити, щоб ти міг добу не змовкати й при цьому не посадити голос. Це — техніка. Я нею володію й, слава Богу, не маю проблем з голосом. Можу працювати і дві, і три вистави на день. (Сміється).
— Тобто “гру в мовчанку”, як дехто з ваших колег, у день вистави ви не влаштовуєте?
— Яка мовчанка? (Усміхається). У кожному місті, де буваємо, живуть наші друзі чи знайомі, які хочуть побачитися. Тому приїжджаємо зазвичай рано, дві-три години проводимо в готелі, а потім їдемо на зустрічі. Та й після вистави завжди кудись запрошують. Спілкування для нас дуже важливе. І з давніми друзями, і з новими. Це радість та щастя. Особливо — нині.
— Хочу спитати у вас також про кіно: ви десь з’явитесь найближчим часом?
— Ніде. Бачте, українському кіно сьогодні, мабуть, не потрібні професійні артисти. Тобто люди з історією. Ну що ж — як воно є, так воно є. Ні, мені іноді щось пропонують, але це, знаєте, такі проєкти, що краще в них не брати участі. (Усміхається). Натомість я маю багато театральної роботи, а також надходять запрошення зніматись за кордоном. Тому є чим зайнятися.
— Володимире Вікторовичу, як би ви закінчили таку фразу: нікому не розповідав, а вам скажу..?
— (Сміється). О Боже, я не знаю, що відповісти. Гм-м-м... (Після паузи). Нікому не розповідав, а вам скажу: все буде добре!
