Василь та Ганна Павлюки із села Волосянка, що на Львівщині, вже 65 літ разом. Їй — 84 роки, йому — 90. Але те, з якою теплотою вони говорять одне до одного, як шанують і люблять одне одного, справді вражає.
...Ганна і Василь познайомилися у 1959 році. Вона родом із села Опорець, а він — із Волосянки.
“Ми вперше зустрілися на свято Івана Хрестителя, вже наприкінці різдвяних свят, — розповідає Ганна Павлюк. — Василь мав родину в тому селі, де я жила. І ось він через гори, дев’ять кілометрів на лижах, їхав із двоюрідним братом у наше село. Погостювавши у своєї рідні, двоюрідний брат, який доводився і нам родичем, покликав Василя до нас. Мама приготувала гостину, ми заколядували”.
Ганна одразу запримітила красеня з карими, як і в неї, очима. Каже: він їй дуже сподобався і запав у душу. А іскра кохання спалахнула в серці молодого чоловіка в ту мить, як він почув її спів.
“Повернувся додому, а той голос не виходив із голови, — згадує Василь Павлюк. — Довго не думав — уже за кілька днів послав до Ганни старостів, бо дуже хотів з нею одружитися. Це було кохання з першого голосу”.
Подружжя певне, що то була доля. Адже навіть день народження у них в один день — 15 січня, щоправда, з різницею шість років.
“Уже за місяць було весілля, — продовжує Ганна Іванівна. — Василь із дружбами та старостами прийшли до мене додому. Заладили браму, торгувалися за викуп — усе як годиться. У нашому селі священник не служив, тож рушили аж у третє село. Весілля тоді справляли вдома і запрошували чи не всіх односельців — гостей прийшло близько 250-ти. Усі співали, танцювали, а ми з Василем були найщасливіші на світі”. Ганні тоді було 18, Василеві — 24. Подружжя досі пам’ятає той день до найменших деталей.
“Після весілля свати повели мене до Волосянки — снігами, через гору. Прийшли вже надвечір, сіли за стіл, гостилися. Згодом прийшла моя родина з музиками — і знову почалося гуляння, співали, — мовить жінка. — Потім знімали вінок і мама завивала мене в хустку — на знак, що я вже жінка, а не дівка. Після цього розпочалося наше сімейне життя”.
Пані Ганна прийшла за невістку у велику родину, де було дев’ятеро дітей. “Василь був найстарший, — каже Ганна Іванівна. — Працював трактористом у колгоспі, а я ходила в ланку. Уже за рік у нас народився перший син — Василь. У ті часи “декрету” не було: після пологів давали лише 15 днів вихідних, а далі — або йдеш у ланку, або дають пайку. Це означало обробляти 10 — 15 соток — картоплю садили, льон пололи. Діти були малі, то працювала на тих пайках. Роботи вистачало і вдома, але Василь завжди мені допомагав — і на городі, і в господарстві”.
Дітей доглядала свекруха. А з часом подружжя збудувало власну хату й почало жити окремо. У Павлюків виросло четверо синів. “В інших були й доньки, а він гонорував, що в нього самі хлопці, — пригадує співрозмовниця. — Ми старалися, щоб усі сини отримали освіту, вийшли, як кажуть, у люди й мали свій хліб у руках”. Найстаршому Василеві нині 64 роки, Михайлові — 59, Петрові — 55, Богданові — 45 років.
Пан Василь запевняє, що в його дружини замолоду були “золоті руки” — вона вишивала рушники, сорочки та навіть весільну краватку до його святкового строю. Було у Павлюків і чимало сімейних традицій. “Наприклад, увечері не лягали спати, поки спершу не помолилися. А ще разом співали українські пісні, коломийки”, — каже співрозмовник.
Розпитую про секрет їхнього подружнього життя. “Головний у нашій родині Василь — що він каже, то діти слухають, і я теж, — усміхається пані Ганна. — А головне: завжди має бути взаєморозуміння і повага одне до одного — ми так жили й цього навчали наших синів! Але якщо хтось десь щось і сказав, то швидко обнялися, поцілувалися — і все добре”.
Павлюки дають декілька порад молодим парам. “Бути щирими зі своєю половинкою, нічого не приховувати одне від одного, не брехати, мати взаєморозуміння і повагу. Якщо цього нема — то про яку любов може бути мова?” — дивується Ганна Іванівна.
“Так, моя Анничка все правильно сказала, — підтримує чоловік. — Дуже вдячний їй за доброту і турботу. Я колись казав своїй мамі, що вона в мене одна така — на мільйон. Дуже її люблю”.
Світлана Павлюк, невістка подружжя, запевняє: “За 32 роки, відколи я в їхній родині, ніколи не чула, щоб тато сказав мамі погане слово чи підвищив голос”. А син Петро додає, що батьки для його сім’ї — справжній приклад.
У Ганни та Василя вже семеро онуків і троє правнуків. Уся родина цього року зібралася разом, щоб привітати подружжя із “залізним весіллям”. “Святкували, танцювали. Не раз нам співали “гірко”. Василь мені подарував дуже красиву хустку, а я йому — сорочку”, — каже пані Ганна.
Цікавлюся у пари, які роки були для них найщасливішими. “Нам було добре разом і колись, і тепер. Може, тепер навіть найкраще, бо діти нам допомагають, дбають, їсти принесуть. Петро побудував хату біля нас, то він із невісткою допомагає нам у всьому, — зауважує жінка. — А ми собі з чоловіком відпочиваємо”.
Питаю у пари, чи поцілунки досі є. “Звісно, є, — усміхається пані Ганна. — Ну а як же без них? І обійнятися, і поцілуватися — наше кохання не згасло. Це на все життя”.
Найбільше подружжя нині мріє про одне — щоб настав мир. “Щоб Бог обернув свою ласку й закінчилася війна, щоб люди повернулися з чужих держав та працювали на свою країну, дбали про неї. І як буде мир і здоров’я, то ще не одну річницю відсвяткуємо”, — каже насамкінець Ганна Павлюк.
