Він народився і виріс у місті Борщів, що на Тернопільщині. З дитинства займався скелелазанням, спелеоорієнтуванням, сплавами, рафтингом, боксом. Після школи здобув юридичну освіту й деякий час працював за фахом, та зрештою пішов стопами батька — став оперуповноваженим карного розшуку. Одружився з коханою Уляною, щасливе подружжя виховувало донечку Дарину.
“У нашій родині багато військових, зокрема, молодша сестра та її чоловік. Тато пішов до війська після виходу на пенсію з поліції. Троюрідний брат воює, ще один — загинув, — розповідає Роман Семенчук. — На початку літа 2024 року я приєднався до лав новоствореного батальйону особливого призначення поліції й став стрільцем”. Спершу воїн із позивним “Сімьон” (так його називали ще з дитинства) служив на північному кордоні, де виконував завдання з протидії диверсійним ворожим групам. Згодом перевівся до розвідувального відділення і потрапив на Донеччину.
“Торік у березні моя група з п’яти бійців отримала завдання висунутись у Торецьк й утримувати позиції. Ми поміняли хлопців, які там були близько 50 днів, — каже співрозмовник. — Під час першої ночі росіяни почали вести вогонь, штурмувати. На жаль, наш медик загинув. Його тіло не вдалось евакуювати, адже росіяни безперервно гатили по нашій “броні”, яка намагалась доїхати. Ми перебували в підвалі, будівлю зверху окупанти зрівняли із землею. Якось внаслідок вибухів вхід у підвал засипало. Вибравшись звідти, нам довелось поховати полеглого побратима.
На той час у місті вже нікого, окрім нас, не залишалось. Росіяни ж просунулись вперед, взявши нас у кільце. У небі постійно висіли ворожі дрони, ще й погода була не на нашу користь — ясне небо. Виходити з позиції за таких обставин — це вірна смерть. Тому мали триматись! Продовжували відстежувати рух ворожої піхоти й техніки, тоді коригували роботу наших дронщиків чи мінометників”. За словами Романа Семенчука, продукти вони отримували раз на декілька днів з дронів — чотири літрові пляшки води й сухпай. Тож максимально економили. Бувало, що збирали дощову воду, в яку кидали таблетки для очищення, і пили.
“Час до часу Роман присилав повідомлення: “+” чи “все добре”. А я ні про що не питала, бо знала, що не зможе розповісти. Тому писала про нашу родину, про те, що відбувається у місті й державі. Розуміла: якщо я триматимусь — триматиметься і він”, — каже дружина Уляна.
Через 54 дні бійці отримали наказ переміститись на іншу позицію, щоб допомогти двом воїнам спецпідрозділу поліції “Хижак”, які перебували в лісосмузі. Там ще протягом трьох тижнів фіксували рух противника й передавали їхні координати в штаб. А коли йшла ворожа піхота, вступали в бій. “Зрештою росіяни знову взяли нас у кільце. Утримувати позицію надалі не було сенсу, та й ефективно виконувати завдання ми вже не могли. Відтак отримали наказ виходити, — ділиться боєць. — Це сталось у ніч на 16 червня. У темряві й під сильним дощем ми рухались на відстані та не бачили один одного, лише спілкувались по рації. Розуміли: якщо хтось зазнає поранення, його не вдасться винести. Замінували з побратимом позицію, виходили останніми. Раптом налетіли дрони, внаслідок вибухів я зазнав осколкових поранень, праву руку паралізувало. Побратим передав, що йому відірвало частину ноги, наклав турнікет, сказав мені рухатись далі. А тоді перестав виходити на зв’язок...” З точки евакуації бійців доправили до стабпункту в Дружківці. За ті 76 днів Роман Семенчук втратив 16 кілограмів — при зрості 175 сантиметрів і звичній вазі 78 кілограмів він важив лише 62.
У Дніпрі лікарі двічі намагались видалити великий осколок (розміром приблизно 2 см у формі серпа), який потрапив у правий плечовий суглоб бійця. Але він був занадто глибоко, тож вирішили залишити уламок, адже подальші оперативні втручання могли призвести до втрати суглоба. Відтак воїна доправили до тернопільської лікарні, куди й примчала кохана. “Головне, що він — живий, а все решта подолаємо разом”, — зауважує Уляна Семенчук.
Після реабілітації Роман повернувся на службу до стрілецького батальйону, хоч вже й не на бойову посаду. А згодом — у карний розшук. “Окрім боротьби зі злочинцями, займаюсь також розшуком безвісти зниклих військовослужбовців, полонених, аби в подальшому їх могли внести у списки на обмін”, — каже 37-річний капітан поліції Роман Семенчук, нагороджений медаллю “За службу Україні” і орденом “За мужність” III ступеня.
