Він родом із селища Нова Борова, що на Житомирщині. Після навчання в інженерно-технологічному інституті працював за фахом — гірничим інженером. Одружився з коханою Тетяною, щасливе подружжя виховувало двійко дітей — Дарію й Андрійка. У жовтні 2022 року Юрій отримав повістку і приєднався до лав 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, став стрільцем.
“Відчувала, що коханий — живий”
“Спершу з побратимами брав участь у боях за Мар’їнку. Там ворог безперестанку гатив із танків, мінометів, артилерії, а російська піхота — штурмувала. Потім потрапив до роти охорони — ми прикривали нашу арту. А тоді утримували позиції біля Новомихайлівки, що на Донеччині, де противник нерідко скидав на нас ще й фосфорні бомби”, — розповідає солдат Микитенчук, який неодноразово зазнавав контузій.
“Одного дня Юра попередив, що виходить на завдання на два дні. У мене раптом з’явилась сильна тривога, всю ніч не спала, писала чоловіку з надією, що відповість. Та його телефон мовчав, — згадує дружина Тетяна. — Потім принесли сповіщення, що він зник безвісти. Але я відчувала: коханий — живий”.
“18 вересня 2023 року ми з побратимом вступили у бій з противником. Неподалік було ще двоє бійців, які мали нас прикривати, але їхню позицію “розібрали” дрони. У нас не було підкріплення, і ми обидва потрапили в російський полон, — каже Юрій. — Три доби нас тримали в підвалах, допитували, але не били. Тоді перевезли в Донецьк на “губу” (гауптвахта), в камері 4 на 6 метрів перебувало 12 наших військових. На допит приїжджали феесбешники, питали — хто, звідки, про рідних. Зрештою мене перевезли до Горлівки в 27-му колонію — в ізоляторі роздягнули й відгамселили так, що все тіло було синє. Під час чергового допиту взяли зразки ДНК, сфотографували татуювання, у мене були два художні (скорпіон і абстракція). Найбільше ж діставалось бійцю з “Азова” — в нього було татуювання із зображенням Шухевича й емблемою “Правого сектора”.
Згодом мене перевели у барак, де на кожному поверсі перебувало 120 полонених. Регулярно навідувалися вертухаї й швидко знаходили, до чого причепитись. Били кулаками, ногами й гумовими кийками за все — що присів навпочіпки чи поклав бушлат на залізну лавку, щоб не сидіти на холодному. Ходити нам було дозволено лише з опущеною головою, такі ж правила були і в колонії міста Тореза. На допитах вимагали розповісти про злочини українських військових, зокрема про випадки мародерства, вбивства цивільних. Я ж наполягав, що був у посадці. Ще в колонії Тореза мене мучила задишка, відчував сильну втому, важко було ходити, не міг працювати”.
● Після трансплантації серця.
Тим часом дружина регулярно зверталась до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, плекаючи надію хоч щось довідатися про чоловіка. Одного разу донька Дарія раптом сказала: “Мамо, я знайшла тата”. Вона впізнала його на фото, яке виклали росіяни, — боєць був на колінах зі зв’язаними руками. Згодом Тетяні передавали слова воїнів, які повернулися з полону, — вони казали, що бачили Юрія у двох колоніях. “А потім дізналась, що його перевели у СІЗО міста Бійська, що в Алтайському краї, а це ж дуже далеко, — ділиться співрозмовниця. — Якось мені подзвонили й дали інструкцію, як написати листа коханому, — російською мовою, без жодних згадок про Україну”. Але Юрій його не отримав. Як і дружина не отримала жодного листа від чоловіка.
“У Бійську нас тримали в камерах, у кожній були двоповерхові ліжка, стіл з лавками, умивальник і туалет. Перший місяць навіть у лазню не водили. Під час ранкової перевірки били шокерами за найменше “порушення”, наприклад, за те, що розставив ноги не досить широко, — згадує Юрій Микитенчук. — Харчування було триразове, але порції дуже маленькі. Переважно давали каші, нерідко приносили лише вивар з картоплі, радше гарячу воду. Зрештою нас стали виводити на прогулянки — раз на тиждень хвилин на 15. При тім всі полонені мали ходити зігнутими й із заплющеними очима, тримаючись за руки”.
Віщий сон
“Якось донька Дарія поділилася, що бачила сон: наче вона у випускному платті, і повертається тато. Той сон виявився віщим. Юра потрапив на обмін, коли наша донечка стала випускницею в школі”, — зі сльозами розповідає дружина.
Рік і дев’ять місяців десантник був у російській неволі. А 12 червня 2025 року разом з іншими полоненими літаком прибув до Білорусі, а відтак — на рідну землю. Щойно йому дали телефон, набрав номер дружини: “Привіт, впізнала? Я вже в Україні”. Тетяна каже: “Хоч дуже чекала цієї миті, спершу не впізнала його голосу. Поки чоловік був у чернігівській лікарні, спілкувалися через відеозв’язок — показували все, що з дітьми робимо. Так разом з ним ходили в магазин, робили закрутки, варили їсти, гуляли. Раніше Юра не любив телефонних розмов, а тоді годинами був з нами на зв’язку. І так поволі повертався до цивільного життя”. А коли воїна перевели до столиці, рідні одразу ж туди приїхали. Кажуть: він дуже схуд. При зрості 174 сантиметри після полону Юрій важив 67 кілограмів, тоді як його звична вага — 85 кілограмів.
“У лікарні мені зробили кардіограму, нічого не виявили. Тож повернувся додому, пройшов ВЛК, яка визнала придатним, але дали відстрочку від служби, яку треба було поновлювати кожні три місяці, — зауважує колишній полонений. — Та щоразу мій стан погіршувався — задихався, не міг ходити, ноги набрякали, спав лише сидячи, перестав їсти. Бувало, що лице синіло. Тож кілька разів “швидка” забирала до реанімаційного відділення, там “крапали”, і я повертався додому”. Житомирські медики не раз констатували, що його дивом довозили до лікарні, бо стан був критичним. Зрештою знайомі волонтери запропонували Юрію звернутися до столичного профільного закладу.
“Деякі хвороби серця, як-от міокардит — запалення серцевого м’яза (переважно вірусної етіології), людина може перенести на ногах. А згодом починаються ускладнення. Це і сталося з Юрієм. Його серце перестало виконувати свої функції, — пояснює Сергій Варбанець, заступник генерального директора з хірургії Центру кардіології та кардіохірургії. — У реанімаційному відділенні стан пацієнта різко погіршився. Щодня ми стимулювали роботу його серця, вводячи адреналін і норадреналін, але й це вже не допомагало. Єдиним виходом було під’єднання до апарата ЕКМО (екстракорпоральна мембранна оксигенація), який виконує функції серця і легень. ЕКМО проводиться крізь дві трубки діаметром близько сантиметра — через одну кров з великої вени викачується з організму, проходить очищення, збагачення киснем і крізь другу трубку повертається назад — у велику артерію”.
“У ніч на 4 лютого мені стало зовсім погано. Потім дізнався, що тоді я фактично помер, — згадує співрозмовник. — Та наступного дня прокинувся під апаратом ЕКМО”.
“Мрію подорожувати й рибалити”
Пацієнта поставили в лист очікування на донорське серце. “Було кілька пропозицій, але щоразу донорський орган не підходив через несумісність або йшлося про велику відстань (а під час перевезення серце втратило б свою функціональність), тому доводилося відмовлятись, — констатує Сергій Варбанець. — На апараті ЕКМО Юрій перебував понад місяць, тоді як безпечними є лише кілька діб, а далі розвиваються ускладнення. У пацієнта почалась кровотеча в тих ділянках, де був під’єднаний апарат, зростав ризик інфікування. Попри це, з ним працювали фізичні терапевти, щоб підтримувати організм і підготувати до можливої трансплантації, на яку всі так сподівалися”.
Тим часом воїн зневірився і наказав дружині від’єднати апарат, якщо до його 45-річчя не знайдуть виходу. “Я не хотів залишатись немічним лежачим. Бо сам не жив і не давав жити іншим, — пояснює Юрій. — Та якось перед вечерею лікар сказав, щоб я не пив і не їв — є сумісне донорське серце. На світанку 11 березня мене забрали в операційну. Думав тоді: якщо маю вижити, то виживу! Прийшов до тями ввечері. А вже наступного дня мене поставили на ноги, і я ступив кілька кроків”.
26 березня дружина з 11-річним сином Андрієм і 18-річною донькою Дарією увійшли до палати й запалили свічки на торті з числом “45”. Так воїн зустрів свій ювілей. Згодом повернувся додому. Лікарі рекомендували у перші місяці обмежити фізичну активність (навіть руки не піднімати), спати на спині, а з раціону вилучити жирні страви. “Я контролюю, щоб кілька разів на день Юра пив таблетки. Спершу було 42 препарати, тепер — 39, згодом ставатиме менше. Молюсь за його здоров’я й ходжу до церкви”, — каже 41-літня Тетяна, яку чоловік жартома називає своєю медсестрою.
“Я живучий! Хоч ще є слабкість, почуваюся добре, — запевняє 45-річний Юрій Микитенчук. — Люблю дивитись футбол, а що нервуватися мені не можна, то, буває, вимикаю трансляцію. Наразі подав документи на оформлення групи інвалідності та пенсії, тоді мене остаточно спишуть з війська. Мрію подорожувати й повернутися до улюбленої риболовлі — надувний човен вже зачекався мене”.
