Чоловік мешкає у селі Стара Ушиця. На його вік випало чимало випробувань — Друга світова, примусові роботи в Німеччині. Думав, що доживатиме віку у мирі й спокої, аж тут нова війна.
“Іван Григорович народився в селі Кривчани Кам’янець-Подільського району. Був єдиний син у родині. Закінчив сім класів школи, з раннього віку звик до праці, допомагав батькам у господарстві, — розповідає дружина онука Лариса Федорова. — У травні 1943-го, коли юнакові було 17 років, його забрали на примусові роботи до Німеччини. Майже два роки важко працював він там на заводі. Далі п’ять років служив в армії, а після демобілізації повернувся у Кривчани. Познайомився з Майєю, молодшою на десять років. Невдовзі вони побралися, побудували будинок, посадили сад. Народили сина й дочку. Іван Григорович до пенсії працював продавцем у магазині в рідному селі. На жаль, під час будівництва Дністровського водосховища Кривчани затопили. І родина Федорових змушена була перебратися у Стару Ушицю.
Дідусь з бабусею ніколи не сварились, хоч прожили разом чимало — 65 літ. Все робили удвох — і дітей пильнували, і на городі порались. Два роки тому Майя Степанівна померла, чоловік досі тужить за нею”.
За словами родички, секрет довголіття Івана Григоровича — добра спадковість (його мама прожила до 98 років), а ще у нього нема шкідливих звичок. “Дідусь ніколи не курив, не зловживав спиртним. Тому нині й на здоров’я, слава Богу, не скаржиться. Ніяких медичних препаратів не приймає, вже й забули, коли востаннє був у лікарні, — провадить далі Лариса Федорова. — Попри поважний вік, ще читає книжки, газети, слухає радіо, цікавиться новинами. Має хатнього улюбленця — песика, якого доглядає. І неймовірно тішиться чотирма онуками і шістьма правнуками”.
Сторіччя Іван Федоров відзначив скромно, у сімейному колі. Щоправда, завітали на день народження, з грамотою та подарунками, до одного з найстаріших жителів Хмельниччини місцеві посадовці. Дідусь каже, що найбільше нині мріє про одне — дожити до нашої перемоги.
