Артем Потапенко народився і виріс у Києві. Після школи навчався у коледжі та університеті на дизайнера інтер’єрів, працював за фахом. Наприкінці літа 2023 року приєднався до легендарного “Азову”.
“Батьки виховували мене в патріотичному дусі. І хоч їм було емоційно непросто прийняти моє рішення піти на війну — підтримали, — каже Артем Потапенко із позивним “Леон”. — Я потрапив у роту безпілотних систем, де згодом став командиром першого відділення важких ударних дронів. До слова, моя цивільна професія певною мірою допомагала в роботі з БпЛА, адже був з технікою майже “на ти”.
Спершу з побратимами брав участь у боях у районі Серебрянського лісництва. Ми літали на важких ударних дронах, які можуть піднімати в середньому 10 — 15 кілограмів. Виконували різні завдання: від ураження ворожих цілей до доставки провізії, боєприпасів і медикаментів нашій піхоті. Працювали переважно вночі, але зрідка літали й удень”.
На початку минулої осені “Леон” разом із побратимами потрапив у район Нью-Йорка (Донеччина), де активно наступав противник. Каже: літати доводилось дуже часто й багато. “Знищували будинки чи підвали, де засів ворог, намагаючись накопичити сили та йти далі. Крім того, дронами мінували дороги й стежки, аби унеможливити просування російської піхоти та техніки”, — зауважує Артем Потапенко. За його словами, окупанти тривалий час намагалися вирахувати позицію дронщиків. Зрештою 18 травня цього року їм це вдалося. “Я з побратимом був у бліндажі. Раптом близько опівночі пролунав вибух від ворожого FPV-дрона, — пригадує молодший сержант. — Спалахнули батареї для дронів і боєприпаси. А за хвилину пролунав ще один вибух біля входу в бліндаж. Ми з побратимом звідти вибрались. Загорівся одяг, тому я скинув бронежилет, шолом і намагався загасити полум’я. А тоді взявся допомогати товаришеві (на жаль, згодом лікарям не вдалось його врятувати)”.
Із сусідньої позиції прибігли “азовці” й забрали поранених в укриття. Невдовзі прибув медевак. У стабпункті Артему надали допомогу, стабілізувавши його стан.
Тоді “Леон” зміг повідомити батькам і коханій, що отримав поранення. “Артем сказав, що трошки обгорів. Але подробиць не розповідав, не хотів засмучувати”, — пригадує Катерина. Вона одразу ж вирушила до Дніпра, куди доправили бійця. Рідні ще не знали, що він зазнав опіків 35% тіла. “Коли зайшли в реанімацію, то побачили, що все тіло забинтоване, обличчя набрякло від опіків, він майже нічого не бачив”, — каже дівчина. Невдовзі воїна транспортували в опікове відділення лікарні у Вінниці, півтора місяця він був прикутий до ліжка. Увесь час поряд були батьки, кохана — допомагали й підтримували.
“Спершу мені насаджували штучну шкіру на ноги й руки. Лікарі одразу сказали, що ліва рука й нога у важчому стані, — провадить Артем Потапенко. — Під час другої операції пересаджували шкіру зі стегон на ліве плече, а під час третьої — на ноги. Згодом за допомогою фізичного терапевта вчився пересідати в крісло колісне, а відтак — вставати й робити перші кроки”.
Надалі воїн проходив лікування у Лікарні святого Пантелеймона (Перше ТМО міста Львова). Тамтешні медики докладали зусиль, аби загоїти рани, проводили косметичні процедури для відновлення стану шкіри обличчя. А в реабілітаційному центрі “Незламні” боєць займався з фізичними терапевтами. “Пальці лівої кисті майже не згинались. Я не міг тримати цією рукою ні горня, ані мобільний. Тож потрібно було багато працювати з ерготерапевтом над відновленням рухових функцій та дрібної моторики, — пояснює “азовець”. — Завдяки цьому робота кисті відновилась на 90%”.
На сьогодні “Леон” проходить реабілітацію у проєкті “Неопалимі” — це національна програма безплатного лікування тих, хто через війну зазнав опіків. Медики починають процес лазерного шліфування рубців. “Це тривалий процес, адже опіки та їх наслідки важко лікувати, — каже 24-річний Артем Потапенко. І додає, що не втрачає зв’язок з побратимами. — Після реабілітації хочу повернутись у рідну бригаду”.
