Два роки тому Богдан одружився. Не раз мріяв, як першим візьме на руки новонародженого сина, співатиме йому колискові, а потім поведе у перший клас. Мабуть, так і сталося б. Якби всі плани й сподівання не перекреслила ця жорстока війна.
“Я завжди говорила, що у мене два крила — це мої синочки, моя радість, моя гордість, втіха, надія. Тепер одне обірвалося і я, немов зранена птаха, високо вже не полечу, бо не матиму сили, — каже мама воїна Тетяна Петраківська. — Я, тітка й обидві бабусі Богдана працювали в школі-інтернаті, де навчались діти з інвалідністю, переважно з ДЦП, багато з них — на кріслах колісних. Син часто туди навідувався. А після школи вступив до Житомирського державного університету імені І. Я. Франка на факультет фізичного виховання і спорту. Хотів дбати про здоров’я і фізичний розвиток діток. Уже з другого курсу, щоб мені було легше, Богдан підробляв охоронцем, приймальником на пошті. І знаєте, він не вмів хитрувати. Часом казала йому: “Нащо я тебе так виховала? Не можна бути таким чесним, справедливим”. А син відповідав: “Ти мене правильно виховала, мамо. Дякую тобі за це”.
25 лютого 2022 року Богдан Петраківський добровільно приєднався до лав 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Мати, звісно ж, переживала. “А син казав: “Саме тепер твориться історія. Стояти осторонь не можу. Хто, як не ми, виборюватиме свободу для нашої країни? — згадує співрозмовниця. — Богдан мав звання старшого солдата, був командиром машини інженерно-саперної роти. Спершу боронив Київщину. Із червня 2022-го воював на Донеччині — Мар’їнка, Костянтинівка, Курахове, Покровськ... У квітні 2023 року отримав важкі поранення та контузію у боях за Вугледар. Влітку того ж року приїхав у відпустку й побрався з коханою Наталею. Пара дуже хотіла дітей, але, на жаль, не встигли. Навесні 2024-го сина знову поранило. Але після шпиталю він швидко повернувся у стрій. На фронті Богдан неодноразово рятував своїх побратимів. Одного з них із важкою травмою витягнув з поля бою, ризикуючи власним життя. І потім з неабиякою гордістю розповідав, що той боєць після поранення одружився і в нього народилася дитинка”.
Богдан Петраківський загинув 19 травня 2025 року поблизу населеного пункту Муравка Покровського району.
“Їхня саперна група встановлювала протитанкові міни ближче до позицій російських військ. Прилетів ворожий дрон, — з болем каже пані Тетяна. — Водій машини загинув, а сина ще живого евакуювали. Та не довезли до стабілізаційного пункту, він втратив багато крові. Поховали ми Богдана у селі Потіївка на Житомирщині, де він виріс. Щотижня їжджу на могилу. Через декілька днів після похорону сталося дещо містичне. Богдан із побратимами встановлював протитанкові міни дуже тихо, тому саперів — “чорних запорожців” часто називали “їжачками”. І уявіть собі, того дня на його могилу прийшов їжак...”
Родина воїна створила петицію з проханням удостоїти старшого солдата Богдана Петраківського звання Героя України (посмертно).
