Він родом із селища Глибока, що на Буковині. Хоч батько не брав участі в його вихованні, та справжнім наставником став дідусь найкращого друга — Григорій, який навчав хлопчика майструвати з дерева. Відтоді це стало улюбленою справою Валентина. Після школи він здобув фах маляра-штукатура, працював на будівництві, займався виготовленням меблів.
Старший брат Юрій воював в АТО, а коли в нього народились донечки-двійнята, Валентин став їхнім хрещеним батьком. “Він дуже любив племінниць, завше дбав про них. І мріяв створити власну сім’ю, — каже мати воїна Людмила Хоміцька. — Влітку 2021 року Юра знову пішов до війська. А в 2024-ому отримав повістку й Валентин, йому тоді було 26 років. Син попросив мене довишивати ікону Ісуса Христа, додати там прапор України й молитись за нашу перемогу”.
Після навчання на полігоні Валентин Мельник приєднався до 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Спершу був штурмовиком, а згодом вивчився на оператора дронів. Узяв собі позивний “Хома” — так його з дитинства називали, зважаючи на мамине прізвище. Воював на Донеччині.
“Коли син вперше приїхав у відпустку, то не міг освоїтись. Якось, аби скоротити дорогу, ми пішли через лісосмугу. Раптом Валентин схопив мене за руку зі словами: “Тут можуть бути розтяжки”. Доводилось нагадувати, що він вдома. А от під час другої відпустки Валентин вже декілька днів насолоджувався цивільним життям. Попри все, зізнався, що не може дочекатись повернення до побратимів — вони стали для нього другою сім’єю, — ділиться пані Людмила. — Казав мені: “Мамо, я там потрібен — на фронті. Ми, дронарі, — “очі” війська”. Син дуже змужнів, пишався тим, що став частиною ЗСУ. Не раз розказував, як витягував поранених побратимів з поля бою. І забирав тіла загиблих, щоби рідні могли їх гідно поховати”.
Шість разів “Хома” зазнавав контузій. А одного разу пожартував у розмові з мамою, що, мовляв, після восьмої його спишуть зі служби. Тоді планував одружитись. Востаннє вони розмовляли цьогоріч першого квітня приблизно о сьомій годині вечора. “Син попередив, що лягає поспати, адже вночі буде “літати”. Оператори БпЛА завжди мають зв’язок. Та зранку ні я, ні його кохана дівчина не дочекались повідомлень. Валентин не з’являвся у мережі, — зітхає 57-річна мати. — Минулої весни була схожа ситуація — син не вийшов на зв’язок, коли його група виконувала завдання у Покровську. Вони були в підвалі, вихід з якого завалило після вибуху. Тоді їх відкопали й встигли врятувати”.
На жаль, цього разу сталося інакше. “У бліндаж, у якому перебувала група операторів БпЛА, влучила ворожа керована авіабомба. Внаслідок вибуху бійців засипало”, — розповідає Роман Семенчук, троюрідний брат воїна. Це сталось 2 квітня близько п’ятої години ранку в районі села Василівка.
28-річного солдата Валентина Мельника поховали в рідному селищі. “Уся громада проводжала його в останню дорогу. Люди згадували, що він мав золоті руки й завше відгукувався на прохання допомогти”, — зауважує тітка захисника Надія. “Валентин був душею компанії та мужнім воїном. Я мав велику честь служити з ним”, — додає командир з позивним “Тор”. До речі, вишиту на прохання сина ікону Христа мати передала до місцевого храму.
