“Нема гіршого для матері, ніж хоронити власних дітей”, — каже Людмила Кушнір із села Слобода-Шаргородська, що на Вінниччині. Її старший син Вячеслав вступив до полку “Азов”, змінивши чернечий одяг на військовий стрій. 27-річний молодший сержант поліг у квітні 2022-го в Маріуполі. Менший, Євген, теж поповнив лави азовців. Загинув навесні цього року на Донеччині. Йому було 26. Тепер змучена подвійною втратою мати переживає за третього сина...
“Ми з чоловіком народили й виховали шестеро дітей, — розповідає Людмила Кушнір. — Змалку привчали їх поваги до людей та любові до України. Коли Славкові було дванадцять, сталась біда. Чоловік через хворобу втратив обидві ноги. Але не зламався, усе життя майстрував з дерева. А ще — стелив ламінат, укладав плитку. Отака без перебільшення мужність стала для дітей головним уроком.
Вячеслав з дитинства ходив до храму, мріяв стати священником. Попри те, що вивчився на кухаря-бармена, вступив у духовну семінарію. Під час Євромайдану допомагав пораненим. Ці події сильно його змінили. Тому на третьому курсі він проміняв чернечий одяг на однострій “Азову”. Брав участь у боях на Світлодарській дузі, двічі отримував поранення, але відразу після лікування повертався до побратимів. Син поліг 15 квітня 2022 року від кульових поранень на “Азовсталі”. Хоча офіційного підтвердження загибелі не було. Тож ми п’ять довгих місяців сподівались, що він живий. Але, на жаль... Тіло сина знайшли та ідентифікували. І аж 12 жовтня ми його достойно поховали. Посмертно Вячеслав нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Досі бережу Славин прапор, який він колись привіз додому, із віршем Симоненка. Там написано: “Я тоді з твоїм іменем вмираю, і в твоєму імені живу”. Це були для сина пророчі слова”.
За словами співрозмовниці, старший син Вячеслав у всьому був прикладом для меншого.
“Євген гарно навчався. Закінчив історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, — каже мати. — Працювавав у Польщі. Приїхав додому за день до великої війни, волонтерив, допомагав тим, хто змушений був покинути рідну домівку, підтримував бригаду Вячеслава. У 2024 році підписав контракт із “Азовом”. Хотів помститися за загибель старшого брата. Заявив мені тоді: “Мамо, якщо будуть гинути молодші за мене, не зможу жити”. Хіба могла його зупинити? Молилась і чекала. Євген служив в артилерії. Свій останній бій син прийняв 26 березня цього року поблизу села Яблунівка, що на Донеччині. Поховали ми його біля Вячеслава...”
Подвійне горе не зламало родину Кушнірів, весь свій біль вона вкладає у допомогу іншим. Людмила донатить, купує дрони, робить усе, аби її третій син Володимир, який тепер також служить в “Азові”, мав чим нищити ворога.
“Він пішов добровольцем до війська у 18 років, — продовжує матір. — Звісно, змиритись із цим рішенням було дуже важко, адже я поховала двох синів. Але Володимир відповів, що воюватиме у пам’ять про братів. У його руках — зброя Слави та Євгена. Каже, що йтиме до кінця, бо за Україну заплачено найдорожчою ціною — життям найрідніших людей... Мушу бути сильною заради своїх дітей і гідно нести пам’ять про них”.
Валентина Вельган, волонтерка із Шаргорода, родину Кушнірів знає давно.
“Вони всі творчі, співають, пишуть вірші, пісні. Нещодавно під час презентації книги “Ангели Маріуполя” сестра виконала пісню на слова полеглого брата Вячеслава, — зауважує пані Валентина. — Кушніри постійно донатять на волонтерські потреби. У нас є традиція нести на похорон конверти з грошима. Коли загинув другий син Євген, то мати всі кошти віддала для армії.
Тепер вирішуємо проблему з Поліною — дружиною Слави. Вона — росіянка, але досі не має українського громадянства. У березні 2026-го спливає термін дії її паспорта, дівчині загрожує депортація. Можете уявити її стан?! Вона свідомо вийшла заміж за хлопця з “Азову”, вивчила українську мову й чудово нею володіє. Відмовилась від контактів з родиною, ненавидить усе російське, бо та країна забрала в неї найдорожче — коханого. Ми тричі звертались у міністерство, але поки що ситуацію не вирішили. Поліна була у страшній депресії, намагаємось підтримати її. Дуже боляче, що створилась така ситуація”.
