Він народився й виріс у прикарпатському селі Татарів. Після школи навчався у військовому ліцеї, а тоді вирішив здійснити мрію дитинства — стати пожежником. Працював у ДСНС, а на другий день повномасштабного вторгнення пішов до військкомату.
Йому відмовили, бо на той час не можна було розривати контракт із ДСНС. “Тож пройшов навчання і став сапером. Брав участь у розмінуванні деокупованих населених пунктів на Харківщині, Херсонщині, Миколаївщині, — розповідає Андрій Круль. — У вересні 2023 року, щойно з’явилась можливість звільнитись із ДСНС, підписав контракт зі Збройними силами України, і поїхав на навчання в Іспанію”. Опісля прикарпатець приєднався до лав батальйону “Вовки Да Вінчі” і став розвідником. Із побратимами “Гуцул” — такий позивний йому дали — потрапив на Покровський напрямок.
“Виконував різні задачі — брав участь у боях за позиції, зачищав посадки, евакуйовував поранених, — пояснює. — Дуже часто ми використовували наземні роботизовані комплекси, щоб доставити до лінії зіткнення боєприпаси чи продукти, вивезти поранених і тіла загиблих”.
Цьогоріч 2 липня на світанку “Гуцул” разом з двома побратимами вийшов з позиції. Їм треба було подолати пішки близько семи кілометрів. Раптом у небі з’явилися ворожі FPV-дрони, три з них не влучили. “А четвертий таки наздогнав. Пролунав вибух, я впав, одразу втратив зір, нічого не чув, бо потріскали барабанні перетинки. Ліву руку відірвало вище кисті, але найбільше боліла ліва нога”, — згадує воїн. Побратими наклали пораненому турнікети й відтягли до бліндажа. З підручних матеріалів зробили на ногу шину, забинтували руку. І повідомили по рації: “У нас важкий “трьохсотий”.
“Машина туди не могла приїхати, її одразу б розбили. Тому за мною вирушив наземний роботизований комплекс, який подолав шість кілометрів хвилин за двадцять, — ділиться “Гуцул”. — Хлопці оперативно спрацювали, евакуація була успішною. Далі мене доставили до батальйону медичної служби “Ульф”. Пам’ятаю, як зрізали форму, я сказав, що сильно болить праве око. Мені щось вкололи, і я відразу вирубався. Прийшов до тями в реанімації лікарні імені Мечникова, що в Дніпрі. Нічого не бачив і майже не чув”. Лікарі докладали всіх зусиль, щоб стабілізувати стан воїна, зокрема вилучили з правого ока осколки, на ліву ногу встановили апарат зовнішньої фіксації. На щастя, боєць не зазнав значної крововтрати, зокрема, завдяки тому, що внаслідок вибуху рана на руці запеклася.
“Щоразу, прокидаючись, я чекала на повідомлення від Андрія: “Доброго ранку”. Перед виходом на завдання він попереджав, що кілька днів не буде на зв’язку. Так було і цього разу. Та в душі я відчувала тривогу”, — ділиться кохана воїна Іванна. А він повідомив рідних: “Зі мною все нормально. Лише ногу зламав”. Та якось мама побачила в соцмережі пост лікаря, який проводив обхід в реанімації і сказав: “Це важкопоранений”. Впізнала на відео сина й одразу зателефонувала: “Чому ти не сказав, що в тебе така біда?!”
Та Андрій просив не приїжджати, мовляв, невдовзі переведуть до Львова. Туди й приїхали кохана, мама та сестра з племінником. “Вони хотіли допомагати, але я заборонив, — зауважує співрозмовник. — Бо звик все робити сам”. Тим часом лікарі військового госпіталю зашили рану на руці, поміняли на правому оці кришталик. Зір на лівому оці почав відновлюватись — розвідник вже бачив на відстані двох-трьох метрів. Також став пересуватися у колісному кріслі.
Згодом “Гуцула” перевели до НРЦ “Незламні”, де з ним розпочав заняття фізичний терапевт для відновлення м’язів. У Лікарні святого Пантелеймона (Перше ТМО міста Львова) медики забрали з правого ока згустки крові. “Якось я різко загальмував у колісному кріслі й вперся правою ногою в підлогу, почув хрускіт — стався ще один перелом, — згадує воїн. — На ногу поставили апарат Єлізарова”. За якийсь час воїн став ходити, спираючись на ходунки. А недавно отримав механічний протез руки.
“Спершу скептично до цього ставився, хотів покласти в тумбочку й забути. Але таки вирішив спробувати, і мені сподобалось, — каже, усміхаючись. — Тепер усе намагаюсь робити за допомогою протеза, зокрема застеляю ліжко, складаю одяг, навчився навіть знімати шкарпетки й брати ним такі дрібні речі, як арахіс”. Тим часом зір на лівому оці воїна майже відновився. Правим бачить розмито, це око не підлягає лазерній корекції через рубці. Але лікарі не втрачають надії. Слух у лівому вусі відновився, попереду операція на правому.
І хоч медики не дають прогнозів, скільки ще триватиме реабілітація, воїн вже будує плани. “Повернусь до “Вовків Да Вінчі”, — твердить 26-річний Андрій Круль. — Без руки на бойову посаду не візьмуть, але певен, що робота знайдеться. У батальйоні чекають на мене”. А кохана Іванна додає: “Розумію, що там — його друга сім’я”.
