Він родом з Білгород-Дністровського (Одещина), виріс у багатодітній сім'ї разом з двома молодшими братами й трьома сестрами. З дитинства займався спортом, зокрема футболом, баскетболом, кікбоксингом. Після строкової служби працював в охоронних структурах. А у 2015 році приєднався до лав 28-ї окремої механізованої бригади. Воїн із позивним “Сєвєр” брав участь у боях за Мар’їнку й Станицю Луганську, а паралельно здобував вищу освіту.
За рік він перевівся до Третього окремого полку спецпризначення імені Святослава Хороброго, став розвідником, а згодом — заступником командира розвідгрупи. “Ми виконували завдання на території Донецької й Луганської областей — розвідку, зачистку точок дислокації противника”, — розповідає Михайло Дроботенко.
У 2021 році “Сєвєр” долучився до 57-ї ОМПБр, де очолив взвод.
“О третій ночі 24 лютого 2022-го почали наступ колони росіян, гатила ворожа артилерія й танки. Ми опинилися в оточенні й зайняли кругову оборону, відкрили вогонь, — каже співрозмовник, у розпорядженні якого тоді було близько 40 солдатів. — Розуміючи, що боєкомплект нам не зможуть доставити, я ухвалив рішення виводити особовий склад. Основна частина бійців вирвалась звідти на БМП, зі мною залишилось дев’ятеро. Взяли лише найнеобхідніше, свою позицію спалили, а тоді переховувались. Протягом 4,5 діб відстежували ворожу техніку, передавали координати керівництву.
Зрештою почувся гавкіт собак — я розумів, що противник може швидко нас виявити”. Подолавши за півтора дня 110 кілометрів, командир таки вивів з оточення всіх бійців. Тоді повернувся до виконання бойових завдань.
...“24 березня ми відбили позицію противника в селищі Воронове (поблизу Сіверськодонецька). Треба було розмінувати там мінні загородження, які влаштував противник позаду позиції. Взяв із собою побратима й медика, наказав їм триматись на відстані, — згадує головний сержант Дроботенко. — Розмінувавши поле, промайнула думка, що є ще щось, а за мить підірвався. Мене відкинуло метрів на три вгору і на два — вбік. Спробував підвестися, але не зміг — ноги були пошматовані. Наклав турнікет, затягнути другий вже не вистачило сили. Але наказав побратимам не підходити, почав бити по землі руками — на випадок, якщо поряд є ще міна, аби їх убезпечити. Та, як виявилось, я підірвався на останній”.
Завдяки тому, що перед тим “Сєвєр” розмінував дорогу до позиції, за ним швидко прибула машина.
У Лисичанську воїн знепритомнів. У дніпровській лікарні імені Мечникова його ввели в штучну кому, переливали кров, провели ампутацію ніг нижче коліна, а на перебите осколком праве стегно встановили апарат зовнішньої фіксації. Згодом перевели до вінницької лікарні. У бійця почали відмовляти нирки, лікарі казали: шанси на порятунок — 50 на 50. Протягом місяця його стабілізовували в реанімації й проводили операції — чистили рани, ампутували лівий колінний суглоб. І хоч воїн не міг їсти й сильно схуд, його організм тримався завдяки м'язовій масі, нарощеній під час занять спортом. А щойно перевели в травматологію, він спробував пересісти на колісне крісло.
“Спершу пересувався по палаті. Тоді потроху став виїжджати у двір, — зауважує. — Батькам не дозволив приїхати, адже вони перенесли інсульт, переживав за їхній стан”.
У Чернівцях “Сєвєру” прооперували праве стегно через інфекцію в кістці. Тим часом у соцмережі воїн познайомився з Наталею, стали спілкуватися. “Коли вона вирішила до мене приїхати, злякався, адже не міг зустріти, не знав, як відреагує на мій стан. Та попросив друга, щоб купив квіти”, — ділиться співрозмовник. Наталія теж переживала. Каже, що Михайло захопив її силою духу... Відтоді вони разом.
Згодом у головному госпіталі ЗСУ Михайлові видалили уражені 5 сантиметрів стегнової кістки й становили АЗФ. Загалом після поранення воїн переніс 27 операцій. “Під час реабілітації вперше взяв участь у змаганнях і здобув два “золота” у жимі штанги лежачи. Це мене надихнуло, — каже Михайло. — Восени 2023 року потрапив на протезування до Естонії. А тоді, ще не навчившись ходити на протезах, поїхав на Міжнародний спортивний фестиваль до Мадрида. У складі команди з вісьмох ветеранів, які зазнали ампутацій, поставив світовий рекорд. Сидячи, за 30 секунд ми перетягнули чотири вантажівки загальною масою 35 тонн на 20 метрів.
Згодом почав опановувати ходьбу на протезах, що виявилось надзвичайно важко. Але це вартувало щоденних зусиль, адже пересування на кріслі колісному пригнічувало.
Згодом повернувся за кермо, що також було непросто. Переучувався у вечірній час, коли на дорогах менше машин”.
Михайлові Дроботенку призначили першу групу інвалідності довічно. Після списання зі служби він далі активно займався адаптивними видами спорту. Двічі став віцечемпіоном світу і дворазовим чемпіоном Європи з параджиу-джитсу. А також поставив рекорд світу, ставши учасником першого боксу на протезах.
Наталія всіляко підтримувала коханого, відзначаючи, що завдяки спорту його стан поліпшується. Якось минулої весни ветеран запросив її відпочити на природі. “Ми піднялись на високий пагорб, звідки видно озеро, тоді Міша став на коліно, простягнув каблучку й зробив пропозицію, — згадує. — Це було несподівано й дуже романтично. І я сказала “так”.
Михайло надалі займається спортом. Каже, що вже й не рахує здобуті медалі.
А недавно став тренером із параджиу-джитсу. Ветеран викладає в Інституті МВС та працює інспектором з військового обліку в Інституті щелепно-лицьової хірургії. “Увесь час ходжу на протезах (за день — близько 4 кілометрів). Хочу своїм прикладом мотивувати інших воїнів, які внаслідок поранень зазнали ампутацій, не втрачати віру в себе. Життя не закінчується, а спорт допомагає рухатися далі. Мрію потрапити на Паралімпійські ігри й вибороти медаль з паверліфтингу”, — ділиться 33-річний Михайло Дроботенко. До речі, за час тривалої служби він отримав чимало нагород, зокрема орден “За мужність” III ступеня, нагрудні знаки “Золотий хрест”, “За військову доблесть”.
