Згадуючи про свого сина, полтавка Катерина Семка не стримує сліз. З того дня, як не стало Дмитра, минуло більше як два роки, а її серце й досі крається від болю. Бо немає для матері більшого горя, каже, ніж хоронити свою дитину, свою кровинку...
“Ще у школі Дмитро займався вільною боротьбою, згодом виконав норматив кандидата у майстри спорту. Мав десятки перемог на обласних та всеукраїнських чемпіонатах. Тренери відзначали не тільки його неймовірну фізичну силу, але й жагу до боротьби та перемоги. Таким він був не лише в спорті, а й у житті, — розповідає мама воїна Катерина Семка. — Ми полюбляли називати синочка “наш світлячок”, бо був життєрадісним, позитивним. Після закінчення 9-го класу Дмитро вступив до місцевого технікуму транспортного будівництва. Вищу освіту здобув у Полтавській державній аграрній академії за фахом агроінженерія”.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Дмитро Семка був на заробітках у Польщі. Разом із друзями почав волонтерити, придбав для захисників автівку, доправляв в Україну гуманітарну допомогу. На початку 2023 року полтавець повернувся додому й пішов до війська. “Сказав, що це його обов’язок — захищати свою країну, всіх рідних і близьких, — веде далі мати. — Син навчався військової справи у Латвії, мав відзнаку від міжнародних інструкторів за високий рівень підготовки й став розвідником. Від командира отримав позивний “Азамат” — це арабське чоловіче ім’я, що означає “велич”, “мужність” або “лихий джигіт”.
Дмитро разом із батьком служив у 38-й окремій бригаді морської піхоти. Воював на Донецькому напрямку, брав участь у контрнаступі 2023 року. “Він хотів бути штурмовиком, але потрапив у розвідувальну роту й дуже був тим незадоволений. Бо вважав, що має бути на “гострішій” позиції, — пригадує командир роти Ігор Ілюшкін. — Я вже до цього повоював і пояснив Дмитрові, що всі емоції, які він хоче отримати, він отримає. Але вже тоді я бачив, що цей боєць на все має особливий погляд, що він — справжній патріот і не здатен зрадити та підставити групу. А це дуже важливо, коли розвідники працюють у “сірій” зоні — між нашими позиціями й позиціями противника”. За місяць до загибелі Дмитро на декілька днів приїжджав додому у відпустку. “Син освідчився коханій, мріяв про весілля... Але 28 липня 2023- го, виконуючи бойове завдання поблизу села Урожайне, підірвався на протипіхотній міні, — каже мама воїна. — З його групи тоді загинули всі”.
В останню путь 25-річного Дмитра Семку провели у Полтаві. За словами матері, посмертно його нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня та медаллю “Хрест свободи”. “На честь сина в місті щороку проводять турніри з вільної боротьби. Історія Дмитра, його портрет та вірш, присвячений сину, входять до другої частини артпроєкту “Наші”, який приурочений вшануванню Героїв України, — зауважує пані Катерина. — Після смерті сина чоловік Анатолій продовжував воювати, як кажуть, за двох — хотів відімстити окупантам за нашого Дмитрика. Нещодавно за станом здоров’я звільнився зі служби, але про побратимів дбає — волонтерить”.
