З перших днів повномасштабного вторгнення чоловік та донька буковинки Інни Петрінець добровольцями стали на захист України. А навесні 2024-го мобілізували й сина Сергія. Воїн із позивним “Дзідзьо” служив у 214-му штурмовому батальйоні OPFOR. Після одного з бойових завдань зв’язок із бійцем обірвався. І тільки на початку цього року його тіло вдалося ідентифікувати.
“Навіть не знаю, як все це пережила... Спершу чекала від сина дзвінка, що він вийшов із позиції, що все добре, — розповідає мама воїна Інна Петрінець. — Потім отримала сповіщення, що Олександр зник безвісти. Шукала його. Жевріла надія, що син, можливо, потрапив у полон, що осьось повернеться додому живим. А далі — дзвінок від слідчого про збіг ДНК, поховання твоєї кровиночки, твоєї частиночки, яку я теж не народила для війни, але вона його забрала”.
Пані Інна — вчителька початкових класів, її чоловік — військовий, брав участь у миротворчих місіях. “Сергій був молодшим у родині, мав дуже теплі стосунки із сестричкою, — зауважує співрозмовниця. — У школі син вчився добре, змалку захоплювався туризмом. А ще дуже любив тварин, підгодовував їх. Сергій був одним із кращих студентів факультету будівництва та архітектури Львівського національного аграрного університету. Під час навчання його прозвали “Дзідзьо”, бо і характером, і ззовні був схожим на відомого виконавця. До слова, цей позивний залишився із сином і на війні. Отримавши диплом, Сергій не працював за фахом. Влаштувався на пошту в місті Лева, з часом отримав там нову посаду — менеджера. Син був щасливим і в особистому житті — палко кохав свою дівчину Олександру. Молоді люди планували побратись. Перед тим, як поїхати на фронт, син дуже оригінально зробив їй пропозицію. Олександра не любила золота, то Сергій замість класичної обручки подарував коханій кільце (чеку) від гранати. На жаль, вони так і не встигли розписатись”.
У квітні 2024 року Сергія Петрінця, у якого на той час тато і сестра були на передовій, мобілізували до лав 214-го штурмового батальйону OPFOR. Буковинець воював на Донеччині.
“Сергій часто наголошував, що як отримає повістку — не ховатиметься, а боронитиме країну. Так і сталось. Хоч коли його забрали до війська, на фронті вже були двоє найрідніших мені людей. Та забрали ще й сина... Ця несправедливість гнітить мене й досі, — каже мати воїна. — Спершу Сергій був стрільцем, потім його перевели у гранатометники. 26 вересня син повідомив, що наступного дня вирушає з побратимом на сусідню позицію, з якою було втрачено зв’язок, поблизу Костянтинівки. Знаю, що з ворожого дрона скинули боєприпас, й опісля Сергій зник безвісти... Увесь той час ми жили надією та вірою, що син живий. Обдзвонили чи не всі лікарні, писали у всі можливі інстанції, повсякчас моніторили російські пабліки. У листопаді 2025 року на сайті МВС наречена Сергія побачила шеврон, який йому подарувала, на одному з неопізнаних тіл. Спершу збігів не було. Та наприкінці січня 2026-го ДНК-експертиза підтвердила загибель Сергія. А 4 лютого ми поховали сина у Чернівцях”.
