Він родом із Маріуполя, з дитинства захоплювався літературою, шахами, футболом. Професійно займався вільною боротьбою, став кандидатом у майстри спорту. Після закінчення вишу працював енергетиком на заводі в Кривому Розі. Там і зустрів майбутню дружину.
Молодята побрались й оселилися у Маріуполі, де згодом Ігор Дубик започаткував столярну справу, а на дозвіллі — доглядав пасіку і сад. Щасливе подружжя виховувало двійко дітей — доньку й сина.
“У 2014 році Ігор як співзасновник ГО “Маріупольська дружина” займався підготовкою місцевих жителів до спротиву російській агресії, навчав їх вільної боротьби, — розповідає дружина воїна Оксана Дубик. — Згодом приєднався до батальйону “Азов”, у складі якого воював за Широкине... 24 лютого 2022-го повідомив, що має півтори години, бо долучився до 109-ї бригади тероборони. Наші діти вже мали власні сім’ї, жили в інших містах. Тож чоловік вимагав, аби ми з батьком виїхали з Маріуполя. Та я відмовилась, хотіла бути поряд”.
Тим часом Ігор Дубик на псевдо “Дуба” із побратимами спершу охороняв дорогу на “Азовсталь”, потім брав участь у боях на лівому березі. Попри відсутність зв’язку, рідним передавали: “Дуба” воює, з ним все добре”. 21 березня після обстрілів ворожими “Градами” дружина воїна з татом покинули місто та перебрались до Львова. Ситуація у Маріуполі була дуже складна. “Ігор зазнав осколкових поранень ніг, ще й перелому лівої ноги, — зауважує пані Оксана. — Попри те, що сам не міг ходити, готував іншим пораненим їжу, віддав своє ліжко, сам спав сидячи. А тоді разом із побратимами потрапив у полон, де пробув 200 днів — без медичної допомоги й зазнаючи тортур”.
Першого грудня 2022 року в новинах про обмін полоненими Оксана Дубик упізнала свого чоловіка. “Коли підтвердили, що Ігор таки повернувся з неволі, одразу з дітьми помчала до нього. Дорогою він просив купити побільше хліба, — пригадує співрозмовниця. — Чоловік страшенно схуд, важив лише 42 кілограми за нормальної ваги у 75 кілограмів”. Рідні дізнались, що він був в Оленівській колонії, у тюрмах Білгородщини та Курська. “Під час так званої прийомки росіяни спеціально били тата по зламаній нозі”, — розповідає син Дмитро. Кістки зрослись, натомість з’явились великі пахові грижі, які видаляли дніпровські медики. Чимало осколків вирішили з тіла не діставати, бо було ризиковано.
“Після реабілітації Ігор весь час проводив із дітьми й чотирма внуками, зустрічався з рідними й маріупольцями, які виїхали до Львова, — провадить далі пані Оксана. — Якось сказав: “Не хочу, щоб мої внуки воювали”. Тож у лютому 2023 року знову пристав до лав 109-ї бригади ТрО. Я розуміла — інакше він не може”.
Ігор Дубик став сапером. “Про бойові дії коханий нічого не розказував. Натомість знаю, що він облаштовував побут бійців на позиції, зокрема змайстрував їм душ. А ще знайшов там три вулики, якими опікувався, і частував побратимів медом, — зауважує дружина. — Востаннє ми розмовляли ввечері 9 жовтня 2023 року. Згодом повідомили, що Ігор зник безвісти на Донеччині. А відтак зателефонувала дружина його побратима й сказала, що чоловік загинув. Та я вже це відчувала... 11 жовтня Ігор зголосився повести двох бійців, які мали виконати бойове завдання у районі села Юр’ївка, по мінному полю. Вони йшли позаду, але підірвались на міні. Чоловік побіг їм на допомогу. Його розстріляли росіяни”. Тривалий час тіло воїна не вдавалось забрати з поля бою. І лише 4 квітня 2024 року під час складної операції й за допомогою НРК (наземного роботизованого комплексу) тіло “Дуби” вивезли.
В останню дорогу старшого лейтенанта Ігоря Дубика провели у Львові 23 серпня. Воїну було 60 років. Тоді від побратимів рідні дізнались багато про нього. Зокрема, як під час полону він не їв хліба, аби зібрати на свій день народження “торт”, котрим пригостив інших. Чи як із паперу в неволі зробив шахи...
“Після полону Ігор загорівся ідеєю відкрити пекарню, — ділиться пані Оксана. — Тож намагаюсь реалізувати його мрію, вже й обрала назву для пекарні — “Сімейні рецепти родини Дубиків”. Пектиму хліб, булочки, пиріжки, рогалики, його улюблений торт “Наполеон”.
