Друзі й знайомі любили і поважали його, бо мав надзвичайно добре серце та завжди виконував обіцянки. Але найбільшим скарбом Миколи Ященка була його родина — дружина і двоє дітей. Заради них він взяв до рук зброю у час АТО, заради них боронив Україну й під час повномасштабного вторгнення.
“Микола — із села Григорівка, що на Чернігівщині. Після строкової служби працював у столичній охоронній фірмі, столярував, — каже дружина воїна Діана Ященко. — Ми познайомились 31 грудня 2008 року. На той час у мене був дев’ятимісячний синочок Максим. Завідувач клубу попросив мене побути Снігуронькою на новорічному святі. Опісля Микола запропонував провести мене додому. Відтоді ми більше не розлучались. Мешкали в моєму рідному селі Шибиринівка. Коханий всиновив Максимка, дав йому своє прізвище й по батькові. А невдовзі народився наш спільний син Ігор. Чоловік обожнював проводити час з хлопцями, а як підросли, то часто з ними рибалив”.
У липні 2015 року Миколу Ященка мобілізували. Служив на Донеччині — у Волновасі й Маріуполі, був старшим навідником артилерійської установки. “Коли коханий приїхав з АТО в першу відпустку, ми розписались, — згадує співрозмовниця. — Ще ввечері 23 лютого 2022-го чоловікові принесли повістку. Ми зібрали сумку, а під ранок прокинулися від вибухів. Того ж дня чоловік став на оборону Чернігова у складі 119-ї окремої бригади ТрО, був командиром стрілецького відділення. А ми з синами невдовзі опинились в окупації. Я дуже переживала, що росіяни можуть прийти до нас, знаючи, що мій чоловік “атовець”. Також біля нашого дому висів його прапор з фронту. Але, на щастя, обійшлося”.
Микола Ященко воював на Чернігівщині, Донеччині, Сумщині. Від 2024 року боронив позиції у Серебрянському лісі (Луганщина). “Не раз чоловік розповідав, що там дуже важко, багато загиблих, поранених. Попри це, коханий казав, що триматиме позиції до останку. Бо це наша земля і не можна її дарувати ворогу, — зауважує Діана. — Під час останньої розмови Микола попередив, що йде на завдання. Запевнив, що все буде добре. Хоч моє серце передчувало біду.
29 серпня цього року подзвонив побратим чоловіка, просив вибачення, плакав, що не вберіг його. Розповів, що Микола загинув під час мінометного обстрілу. А невдовзі написав ще один його товариш: “Діано, прийміть щирі співчуття. Щойно з лісу вивели чотирьох хлопців, які залишились з роти. Один з них намагався перев’язати пораненого Колю. Але рана була така, що зупинити кров не вдалось, і він помер під час евакуації. В останні хвилини життя Микола просив передати, що дуже вас кохає”. Вдячна побратимам, що евакуювали тіло чоловіка з поля бою і нам вдалося гідно його поховати на Алеї Слави у Чернігові. Щотижня їжджу на могилу й там даю волю сльозам. Дуже важко його матері, бо чотири роки тому вона втратила дочку, а тепер — і сина. Та і я не можу оговтатися від горя. Хоч розумію, що треба жити далі й поставити на ноги синів...”
Петиція про присвоєння Ященку Миколі Григоровичу звання Героя України (посмертно)
