Щоб захищати Україну, буковинець повернувся з-за кордону. До війська приєднався у квітні 2022 року. Мужньо виконував бойові завдання, за що був відзначений багатьма нагородами.
“Сергій — моя єдина дитина. Із його татом ми розсталися, із 12 років сина виховував вітчим, який став для нього батьком, — розповідає мати воїна Тетяна Тягій. — З дитинства Сергій любив спорт, особливо стрільбу, захоплювався географією, історією. Після школи вступив до фахового коледжу Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, вивчився на вчителя фізкультури. Але за спеціальністю син не працював, бо у школі зарплати були мізерні. Поїхав до Польщі, трудився на заводі. За кордоном зустрів свою кохану Катрусю, з якою вже під час війни побрався”.
У перший місяць повномасштабного вторгнення Сергій повернувся в Україну і сказав неньці, що йде до війська. “Як, мабуть, і кожна мама, я хвилювалась, — зауважує співрозмовниця. — Але син був непохитний. Мовляв, якщо на захист країни не стане він та інші, то окупанти доберуться і до Буковини. Наприкінці березня 2022-го Сергій пішов до військкомату. Але там сказали зачекати. Невдовзі зателефонували і прикликали на службу. Спершу син служив у 37-му окремому стрілецькому батальйоні. Воював на Сумщині. Мав позивний “Рембо”, адже змалку любив фільми із Сильвестром Сталлоне. Згодом їх перекинули на Бахмутський напрямок. Там чи не над кожною позицією висів ворожий дрон і безперестанку била російська артилерія. Так, було важко, але Сергій ніколи не скаржився. Ба більше, прагнув потрапити до легендарної Третьої штурмової бригади. Після суворого відбору в 2023 році його взяли туди. Син командував одним із відділень, пройшов курси й дістав звання молодшого сержанта. Брав участь в обороні Авдіївки. Потім була Орлівка (Покровський район), де Сергій зазнав важкого поранення. Із понівеченою рукою він повз три кілометри, щоб дістатись до медиків. Тільки на шостий день з чужого телефона повідомив нам, що перебуває в лікарні Дніпра. У його тілі залишалися уламки, та після реабілітації, восени 2024 року, Сергій повернувся на фронт”. Ще за життя воїн був нагороджений медаллю “За військову службу”, почесним нагрудним знаком головнокомандувача ЗСУ “Хрест хоробрих” та іншими відзнаками.
“Незадовго до загибелі Сергій дізнався, що стане татом. Як він радів, коли після УЗД повідомили, що буде хлопчик. Все купив для маляти, так чекав на нього, так чекав. Але... — сумно зітхає мати воїна. — Син поліг 24 січня 2025 року у Сватівському районі на Луганщині. Відтоді вважався зниклим безвісти. У квітні невістка народила онука, назвали його Тимофієм, як і хотів син. Наприкінці минулого року ми отримали результати двох ДНК-експертиз, які підтвердили, що Сергій загинув. Нам показали лише фрагменти тіла, одягу. Тому в мене ще жеврія надія, що син, можливо, живий... Щоразу, коли пригортаю до себе онука, який дуже схожий на тата, згадую Сергійка. Болить так, що словами не передаси”.
