Боєць 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені короля Данила Станіслав Радиш мріяв працювати в СБУ. Але всі його плани зруйнувала повномасштабна війна. Воїн загинув навесні 2022 року на Луганщині. У нього залишились батьки та двоє братів.
“Уже минуло два роки, як мого Стасика вбили російські окупанти. Але не було й дня, щоб не плакала за ним, — каже мама захисника Любов Радиш. — Він був середульшим у родині, весь вільний час проводив з братами — Сергієм та Артемом. Змалку займався спортом. Коли в мене цікавляться, що найбільше любив син, то тут відповідь однозначна — життя! Його оптимізму можна було позаздрити. Після закінчення школи в Костянтинівці син вступив до одного із військових університетів, але на другому курсі покинув навчання, пішов до армії. Станіслав бачив, скільки горя окупанти принесли рідній Донеччині, і хотів бути корисним своїй країні. Слідом за Стасом підписав контракт із ЗСУ й найменший Артем”.
Наприкінці грудня 2021 року Станіслав Радиш із братом демобілізувались з війська й повернулись додому.
“Стас почав планувати майбутнє. Подав документи до місцевого відділка СБУ. Пройшов співбесіду, тривала певна перевірка й вже незабаром син мав приступити до роботи, — веде далі мати. — Але тут почалася велика війна. Станіславу й Артему прийшли повістки. Сини відразу подалися до військкомату. І старший Сергій теж пішов за ними. А я лише молилась і вірила, що Господь вбереже моїх хлопців”.
Братів Радишів направили на Дніпропетровщину в складі 111-ї бригади ТрО, а далі прикомандирували до 24-ї механізованої бригади імені короля Данила. Сини за можливості телефонували матері, але не казали, де вони. Оберігали. Наприкінці квітня їх направили на Луганщину, у Попаснянський район.
Життя Станіслава Радиша обірвалося 2 травня 2022 року біля населеного пункту Оріхове. Сталось це на очах у молодшого брата Артема.
“Вони були в одному окопі й раптом прилетіла ворожа міна. Артем відразу відтягнув Стаса й передав на евакуацію. Але врятувати його не змогли. Синові відірвало ноги, він отримав больовий шок та втратив багато крові, — каже Юрій Радиш, тато воїна. — Поховали Стаса у рідному місті на Червонянському кладовищі з усіма почестями. Артем та Сергій продовжують воювати, як вони кажуть, за трьох. А Стаса називають своїм янголом-охоронцем. Сини воювали на Запоріжжі, на Херсонщині, під Авдіївкою, були поранені, але тепер знову в строю. Нещодавно отримали нагороди — “Золоті Хрести”. Всі свої досягнення на полі бою хлопці присвячують брату-Герою”.
