Для рідних він був люблячим сином і турботливим братом, для друзів — щирим та надійним товаришем, а для побратимів — мужнім воїном, на якого можна було покластися у будь-якій ситуації.
“Олександр виріс у Чорнобаївці. Після школи вступив до морського фахового коледжу в Херсоні. Але так склались обставини, що не закінчив його. Щоб заробити на життя, працював на різних роботах, — розповідає мати воїна Наталія Коломарчук. — Власної родини син не встиг створити, тому понад усе любив двох своїх племінників, допомагав сестрі.
Після повномасштабного вторгнення наша родина залишилась вдома. Хоча було страшно, бо не раз прилітали ворожі снаряди й дрони у двір, понівечило будівлі поруч. Пережили ми й російську окупацію.
У листопаді 2024 року син отримав повістку й потрапив у 24-й окремий штурмовий батальйон “Айдар”. Служив старшим стрільцем-вогнеметником у складі піхотного батальйону. Мав позивний “Тихий”, бо був дуже спокійним за характером. Спершу Олександр з побратимами служили в Дніпрі, а згодом їх відправили на Донеччину. Вже на першому бойовому завданні чи не вся їхня група отримала поранення. Олександрові тоді уламками снаряда понівечило литку. Але бійці ще 17 днів тримали позицію. Один одному робили перев’язки, пили знеболювальні. Лише через більш як два тижні синові прооперували в лікарні ногу, почистили рану. Олександрові подобалась служба. Там він знайшов вірних друзів, за яких дуже переживав. Коли був у відпустці, увесь час тримав з ними зв’язок. А одного разу виніс своїх поранених побратимів “з нуля” по мінному полю”.
За словами співрозмовниці, 18 грудня 2025 року вона востаннє чула сина. Той просив молитись за нього, бо невдовзі мав іти в бій. “Мабуть, знав, що там буде дуже важко. Чи передчував щось... — зауважує мати. — А вже 21 грудня Олександр загинув у районі Добропілля, що на Запоріжжі. Під час артилерійського обстрілу уламок потрапив йому під бронежилет, син отримав важке поранення. Побратими евакуювали його, але дорогою до лікарні Сашко помер. Йому було 39 років. Трагічну звістку нам повідомили того ж дня. Відтоді життя для мене наче зупинилось... Поховали сина на Алеї Слави у рідній Чорнобаївці. Коли закінчиться війна, плануємо з чоловіком поїхати в те село, де він поліг”.
