Валентин був професіональний скрипаль. Він не проходив строкової служби, та в січні 2023-го добровольцем пішов до війська і став дронарем. Керував безпілотниками не менш вправно, ніж грав на скрипці. Правду кажуть, що талановита людина — талановита в усьому.
Він народився в Ужгороді 31 серпня 2000 року. “А за рік до цього, 31 серпня 1999-го, у мене помер новонароджений син, — розповідає мати воїна Галина Ємбрик. — Я дуже багато молилася, читала Біблію. І Бог дав мені Валентина. Вагітність була важка... Це вимолена дитина, дитина від Господа”.
Батьки розлучилися, коли хлопчикові було вісім років. Валентин з мамою і зі старшим на сім років братом переїхали у Бурштин, що на Прикарпатті. Там зробив свої перші кроки в музиці. Мабуть, генетика далася взнаки. Адже його прадід був музикантом. Продовжити мистецьку традицію онукові запропонувала бабуся, передавши родинну реліквію — скрипку.
Із третього класу Валентин навчався в музичній школі. А з шостого вже грав у міському ансамблі “Кредо”, учасниками якого були студенти. Разом з колективом брав участь у різноманітних концертах, конкурсах і фестивалях. Після закінчення школи юнак вступив до Бурштинського енергетичного коледжу на економіста. Проте не полишав мрію стати професіональним музикантом. Тож двічі-тричі на тиждень їздив у столицю, до репетиторів, щоб вдосконалювати гру на скрипці. “Вирушав уночі потягом, вдень заняття, а наступної ночі повертався додому, — згадує брат воїна Олександр Романюк. — Валентин багато працював. А коли закінчив коледж, то вступив у Київську академію мистецтв. Паралельно підробляв у музколективах і викладав у столичній школі”. Зі слів матері, Валентин віртуозно грав не лише на скрипці, але й на фортепіано, гітарі та укулеле. А ще — писав вірші й авторські музичні твори. Його поезія була про пам’ять, втрати і любов до України.
На момент повномасштабного вторгнення Валентин Ємбрик навчався у магістратурі Київської муніципальної академії музики імені Глієра. У січні 2023 року пішов добровольцем до війська. Служив у 102-й окремій бригаді тероборони імені полковника Дмитра Вітовського. На фронті мав позивний “Смичок”. Разом із побратимами створив взвод “Махно-груп”, учасники якого займалися аеророзвідкою, ремонтом та виготовленням дронів, розробкою спеціальних систем скидів. Вони стали очима для піхоти, працюючи на найнебезпечніших ділянках. Вороги знали: якщо “махновці” виходять “на роботу”, то навіть висовуватися не слід. Ще прижиттєво Валентин був нагороджений багатьма відзнаками, як-от “За оборону України”, “За мужність і відвагу”. За спогадами побратимів, у короткі години перепочинку “Смичок” грав на гітарі. А скрипку принципово залишив удома. Не раз казав, що зіграє на ній після нашої перемоги.
Молодший сержант Валентин Ємбрик і ще шість бійців “Махно-групи” загинули 26 лютого 2025 року в районі міста Гуляйполя Запорізької області внаслідок цілеспрямованого удару ворога. Рідні до останку сподівалися на диво. Але аналіз ДНК підтвердив найстрашніше. Гідно попрощатися з воїном близькі, знайомі та побратими змогли лише 16 квітня в Бурштині.
“Брат прихистив на фронті кота — Рудислава Валентиновича. Тепер він живе з нами, у компанії ще шістьох вусанів”, — зауважує Олександр.
У пам’ять про сина Галина Ємбрик створила проєкт “Творчий простір Валентин”. “Мрію, щоб після перемоги найкращі оркестри світу вшанували і мого сина, і тисячі хлопців та дівчат, мелодію життя яких обірвала ця страшна війна”, — каже мати.
