Він з дитинства мріяв стати військовим. А коли ворог віроломно напав на нашу землю, без вагань пішов її захищати.
Народився Василь Полагнюк у гірському селі Текуча, що на Івано-Франківщині. Був єдиний син у батьків. Закінчивши школу, поїхав до столиці, працював там на будівництві й на зароблені гроші купив автомобіль. Після строкової служби юнак підписав контракт із 25-ю бригадою охорони громадського порядку імені князя Аскольда Нацгвардії. Коли Василеві запропонували стати командиром кінологічного взводу, радо прийняв пропозицію, виховав кілька службових собак.
Під час одного з вуличних патрулювань прикарпатець познайомився з майбутньою дружиною. “Він сподобався мені з першого погляду. Зрештою, як і я йому, — згадує Діна Полагнюк. — Це була доля”. Згодом Василь зробив коханій пропозицію, у 2015-му в пари народився син Максим, який був копією тата. До речі, того ж року Василь закінчив Національну академію внутрішніх справ за напрямком “правознавство”.
...У перші дні повномасштабного вторгнення прикарпатець у складі рідної бригади обороняв Київ та область. Згодом приєднався до підрозділу “Буревій” НГУ, де в чині майора став командиром роти. Мав псевдо “Кінолог”. Виконував бойові завдання на Лиманському напрямку, в районі Білогорівки, Бахмуту. “Я щодня годинами молилася за сина. Та Василько мені телефонував і заспокоював: “Мамко, у мене все добре, я далеко від фронту”, — розповідає мати воїна Любов Полагнюк. За її словами, лише одного разу він написав у чаті, де були його рідні та друзі, — “моліться за моїх хлопців”.
Василь Полагнюк був професіоналом, прикладом для побратимів. Вже після смерті воїна ті розповідали, що інтуїція “Кінолога” не раз рятувала їм життя, що командир самотужки виніс з поля бою не одного пораненого. З дитинства прикарпатець дуже любив тварин. Дбав про чотирилапих і на фронті.
Незадовго до поранення Василь приїжджав у відпустку, разом з родиною мріяв відпочити за кордоном. На прощання сказав молодій дружині: “Не плач, кохана, я незабаром повернуся”. Повернувся. Назавжди. 7 травня 2024 року офіцер виконував бойові завдання у Серебрянському лісі, що на Луганщині. Аж раптом на позицію прилетів ворожий снаряд. П’ятеро побратимів загинули на місці, Василь та ще троє воїнів дістали важкі поранення. “Коли я в палаті побачила, що хтось лежить весь у бинтах, то йшла із молитвою, сподіваючись, що це не Василь. Але то був мій чоловік. На превеликий жаль, він мав опіки 97 відсотків поверхні тіла та внутрішніх органів. Лікарі казали, що з такими ураженнями вижити неможливо”, — зауважує Діна Полагнюк. Медики боролися за життя воїна до кінця. Проте 12 травня його серце зупинилося. Прощання з “Кінологом” відбулося спочатку в Михайлівському Золотоверхому соборі. За спогадами побратимів, під час відспівування світило яскраве сонце, бо й сам Василь завжди був, як сонячний день — усміхнений, добрий, позитивний.
Поховали воїна в селі Текуча. У лютому минулого року президент надав Василеві Полагнюку звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. Після смерті бійця матері Діниної куми приснився сон: Василь просив передати дружині, аби та купила собаку, про яку він давно мріяв. Друзі-кінологи виконали останнє “бажання” захисника. Тепер на Прикарпатті, у батьків воїна, живе бельгійська вівчарка малінуа на кличку Арчі.
