Денис Кочерга родом із села Нове Мажарове, що на Харківщині. Та доля закинула його на Дніпропетровщину, де працював на заводах. Перший його шлюб розпався, та він далі брав участь у вихованні свого первістка Богдана. Згодом зустрів майбутню дружину — Наталію. А після початку великої війни добровільно став на захист України.
“Тоді моя кохана носила під серцем дитину. Та я не міг залишатись удома. Пішов до військкомату”, — ділиться Денис Кочерга. “Про це я дізналась випадково від знайомих. Одразу йому зателефонувала. Денис підтвердив, що вступає до лав ЗСУ”, — каже Наталія. Спершу доброволець, який взяв собі позивний “Бецик”, потрапив до 121-го окремого полку зв’язку, встановлював вишки для військових потреб.
18 серпня 2022-го Денис побрався з коханою. На церемонію прибув у формі, наречена була в білому платті. А 14 вересня Наталія, яка була на сьомому місяці вагітності, народила синочка. Владик важив 1490 грамів. “Нас виписали через місяць. Денису вдалось взяти кількаденну відпустку, тож приїхав зустріти нас із пологового, — згадує жінка. — Тоді навіть боявся брати на руки крихітного синочка”.
Восени 2024 року “Бецик” приєднався до 17-ї окремої важкої механізованої бригади імені Костянтина Пестушка. “Нас відправили на Курський напрямок. Спочатку був водієм — возив на бойові завдання екіпажі операторів БпЛА”, — розповідає воїн. Невдовзі його призначили головним сержантом взводу ударних безпілотних систем. “Щодня я чекала на повідомлення від чоловіка, бодай плюсик”, — каже Наталія.
Торік 12 березня, на світанку, три екіпажі бійців, серед яких був і Денис, вирушили на завдання. “Ми вже тоді вийшли з Курщини й мали обрати та облаштувати нові позиції на Сумщині — у лісі поблизу кордону з РФ, — пояснює солдат Кочерга. — У першій машині нас було семеро, я сидів біля водія. Прибули на місце, але після дощу дорога була в багнюці, тож водій вирішив заїхати на ділянку з травою. Раптом пролунав вибух під колесом з мого боку. В очах побіліло, я знепритомнів. До тями прийшов від криків побратимів, які намагались мене витягнути з машини. Вибухом міни передню частину автівки зім’яло, мої ноги були “зажовані” — перекручені разом з корпусом, через це хлопці довго мене витягали. Тоді понесли в лісосмугу, аби дрони не засікли. Лівим оком я бачив трішки, а на праве не бачив зовсім”.
Під’їхав другий екіпаж, бійці поклали у кузов пораненого, водій натиснув на газ. “Вже за пів години я був у стабпункті, який облаштували у підвалі церкви, — згадує Денис. — Медики одразу почали вливати плазму, бо я втратив багато крові, ввели анестезію, наклали на ноги шини. Отямився, коли мене виносили з церкви, тоді розбитою дорогою повезли до польового госпіталю”. Хірурги сухо констатували: “Вже нема що рятувати”. Воїну ампутували ноги нижче колін. Потім в іншій лікарні провели операцію на обидва ока. Праве, яке зазнало термічного опіку й уражень від осколків, було у критичному стані.
Денис не знав, як сказати про себе коханій, проте зібрався з силами: “Трішки біда сталася — ніг нема”. Дружина розплакалась, а чоловік запевняв: “Усе буде добре”.
У київському госпіталі воїну встановили на ноги ВАК-системи, раз у раз чистили рани. А потім доставили до Лікарні святого Луки (Перше ТМО міста Львова). Дружина приїхала туди разом із синочком. “Перед тим я майже не спала, нервувала. Та коли нарешті побачила Дениса, дуже зраділа. Але не знала, як дивитись, поводитись, розмовляти, аби його не образити, — ділиться 27-річна Наталія. — Мені стало погано, тож вийшла з палати і мало не знепритомніла. Потрібен був час, щоб опанувати себе. Зрештою усвідомила, що разом ми з усім впораємось”. Відтоді дружина і Владик увесь час поряд із воїном. Навідує тата і шестирічний син Богдан. Тож завдяки підтримці рідних стан бійця почав поліпшуватися.
“Права нога загоїлась за два місяці, а от з лівою були проблеми — через інфекцію з рани постійно витікав гній. Протягом пів року лікарі розкривали, чистили й знову зашивали куксу, — каже Денис. — Ще й з’явились болючі невроми (після ампутації нерв може далі рости й закручуватися у вузол), їх видаляли. Доймали фантомні болі — було відчуття, наче пальці дуже туго стягнули джгутом. Проходив терапію, і з часом це минулось. На правому оці мені поміняли кришталик, попереду — заміна рогівки. Наразі зір на лівому відновився, а правим бачу відсотків на 15”.
Загалом воїн переніс щонайменше десять операцій. Опісля в НРЦ “Незламні” заняття з ним проводив фізичний терапевт — працювали над зміцненням м’язів та розробляли рубці. Опанував ходьбу на тимчасових протезах.
“Докладав всіх зусиль, аби повернутись до звичного життя. Вже ходжу впевнено, без милиць. Хоч час від часу треба робити перерви, щоб кукси не запрівали й не було натирання. Чекаю на постійні протези, — каже 27-річний Денис Кочерга. — На заводі, де працював електрозварником, пропонують іншу посаду. Та я хочу нарешті повернутись додому, у село Знаменівку. Раніше любив щось посадити і дивитись, як воно росте. Тож планую зайнятися власною справою — теплицями”. Дружина підтримує цю ідею.
