У перші дні повномасштабного вторгнення він без вагань пішов до військкомату. Але на службу потрапив аж через п’ять місяців. Разом із побратимами з 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша виконував бойові завдання на Донеччині. Олег Лавріненко не раз казав, що взяв до рук зброю з надією на те, що хоч його синові не доведеться воювати.
“Час зовсім не лікує. Бракує його усмішки, мудрої поради. Мої сини, племінники Олега, дуже ним пишаються. А мама постійно плаче, — розповідає сестра воїна Світлана Приходько. — Нас у родині було троє, брат — найстарший. Тато помер доволі молодим, у 50 років, тож Олег був нашою підтримкою й опорою. Після школи він вступив до Кременчуцького училища №7, вивчився на наладчика-фрезерувальника станків. Працював за фахом на місцевих заводах, допомагав зводити металеві рефрежиратори для зберігання продукції. У вільний час займався альпінізмом, був інструктором з туризму. Підкорював вершини в Криму, Карпатах, на Кавказі. На жаль, братові не вдалося створити міцну сім’ю, але він завжди підтримував теплі стосунки із сином, якого дуже любив”.
На третій день великої війни Олег Лавріненко вже був під військкоматом, адже мав досвід строкової служби. Пройшов комісію, але йому сказали чекати дзвінка. 21 червня 2022-го кременчужанина мобілізували до протитанкового взводу військової частини А 0222. Згодом воїн боронив країну у лавах 68-ї ОЄБр.
“Брат мав позивний “Танчик”. Історія така — якось він беззмінно перебував на позиції майже 21 добу, людей не вистачало, зброї — теж. Тож попросив у комбата: “Дайте нам хоч один танчик”. Так до нього і причепилося те прізвисько, — пояснює співрозмовниця. — Олег був дуже відповідальним. Двічі був у відпустці й завжди переживав, як там побратими без нього. Переніс контузію, опісля у нього стався інсульт. Але після лікування повернувся на фронт. Не раз казав, що бере до рук зброю, бо не хоче, аби його син і племінники воювали. Та й брат дуже вірив у нашу перемогу”.
Свій останній бій сержант Олег Лавріненко прийняв 5 квітня 2024 року поблизу Урожайного, що на Донеччині. “Напередодні ми спілкувались, брат повідомив, що йде на завдання. Я просила берегти себе, бо ж здоров’я мав кепське. Запевнив, що все буде добре. Але... У бліндаж, де перебували наші воїни, прилетів ворожий снаряд. Від отриманих поранень Олег загинув”, — каже сестра.
Поховали 48-річного воїна у Кременчуці, на Алеї Слави Свіштовського кладовища. “Художниця й поетеса Оксана Шабас із Костянтинівки створила артпроєкт “Наші”, туди увійшов портрет і мого брата. Завдяки цьому проєкту українці можуть дізнатися історії про життя й боротьбу звичайних солдатів, на яких тримається фронт”, — зауважує Світлана Приходько.
