Росіяни щодня обстрілювали його, однак жінка не хотіла виїжджати — там залишалося найдорожче: на місцевому цвинтарі поховані чоловік і двоє синів. Крім того, вона не могла покинути своїх домашніх улюбленців.
Вулиця, на якій мешкала пані Алла, була майже повністю зруйнована. Її будинок — чи не єдиний, що хоч трохи вцілів. У хаті повибивало вікна, з даху зірвало шифер. “Бувало, по два-три “шахеди” на одну хату летіли — дуже гучно було, — розповідає пенсіонерка. — А коли почали літати КАБи, стало зовсім страшно. Та навіть попри це, я не хотіла їхати з села. Не могла покинути своїх рідних. Постійно навідувалася до них на цвинтар і доглядала могили”.
На долю Алли Петрівни випали важкі випробування ще до повномасштабного вторгнення. П’ять років тому від раку легень помер її чоловік. “А два роки тому не стало мого старшого сина В’ячеслава, — каже крізь сльози співрозмовниця. — У нього була закрита форма туберкульозу. Лежав у лікарні в Краматорську, я щотижня до нього їздила, потім забрала додому. Лікували, але врятувати не змогли. Йому було 42 роки”.
Рік тому загинув і молодший син — 39-річний Віталій, який працював рятувальником у Добропіллі. “Коли в місті стало дуже гучно, він хотів вивезти до мене дружину й двох синів — онукам 15 і 11 років. Молодший уже сидів у машині, старший із невісткою пішли по речі, а Віталик вийшов покурити. Він саме зателефонував мені: “Мамо, тільки від’їду — передзвоню”. І в ту ж мить я почула три вибухи... Ракети вдарили по Добропіллю. Біля його машини розірвалися два касетні боєприпаси — приблизно за метр. Молодшому онукові осколок наскрізь пробив ногу, а син загинув”.
Невістка з онуками переїхали на Кіровоградщину, а Алла Петрівна залишалася у селі сама — серед порожніх хат і щоденних обстрілів. За цей час жінка обходила двори й забирала до себе покинутих домашніх тварин.
“Після удару “шахедом” по одному з будинків я врятувала рудого котика. У бідолашного були обпечені лапки, в очах — гній, — продовжує Алла Петрівна. — Наші військові, які стояли неподалік на позиціях, допомогли з ліками. Так я виходила те кошеня. Прихистила й собачку, яка привела чотирьох цуценят”.
31 грудня минулого року жінка знову пішла на цвинтар. Того дня село окупанти обстрілювали КАБами, тож дістатися туди було майже неможливо. Неподалік, у городах, у бліндажі стояли українські військові, й коли ставало зовсім небезпечно, вона хапала сумку з документами й бігла до них. Так зробила й тоді. “Один із військових нишком зняв мене на відео й передав волонтерам із проханням допомогти виїхати, — згадує Алла Петрівна. — Невдовзі вони приїхали. Спершу я категорично відмовлялася, але коли сказали, що зможу забрати своїх улюбленців, погодилася. Розуміла: ситуація може стати ще гіршою, і ми всі тут просто не виживемо”. Збираючись, вона найбільше боялася, щоб якийсь із котів не вислизнув і нікого не довелося залишити.
Волонтери знайшли для жінки хатину в селі Новокалинівка на Дніпропетровщині. Умови прості, але, як каже пенсіонерка, головне — що тихо і є дах над головою. “З собою взяла небагато: трохи одягу, ковдру, подушки, документи, фотографії рідних, — розповідає. — Та найголовніше, що вдалося врятувати тварин. Я перевезла в Новокалинівку 14 котів, сім собак, 20 курей, одного півня і 13 качок. Корову довелося продати. Забрала навіть старожила — Мухтара, йому вже понад 15 років, він майже не бачить. Але покинути його не могла”.
Алла Петрівна помалу облаштовується на новому місці. Поприбирала, побілила стіни, взялася до дрібного ремонту. Волонтери привезли холодильник і телевізор. “Живу скромно, — каже вона. — Волонтери раз привезли корм, але здебільшого все купую сама. Пенсія — три тисячі гривень. Усе життя пропрацювала дояркою у колгоспі, тож доводиться економити. Собі можу не купити, а тваринам — обов’язково. Варю їм кашу із зажаркою, нещодавно придбала палку ковбаси”.
У рідному селі на Донеччині жінка тримала корову, вирощувала городину й часто передавала продукти нашим військовим. Коли ті дізналися, що вона виїхала, надіслали їй посилку з харчами. “Військовий, який тоді зняв мене на відео й передав його волонтерам, навіть приїжджав у гості, — гордо каже пані Алла. — Підтримуємо зв’язок. Він переживає за мене, а я — за нього. Хоч би вже та війна закінчилася якнайшвидше”.
Раз на місяць жінка їздить до міста по пенсію. Решту часу порається по господарству. Каже, що з місцевими швидко подружилася. “Сусідка, їй 45 років, чоловік служить у війську, — щодня заходить мене провідати. У магазині заприятелювала із продавчинею. Люди тут дуже добрі”, — запевняє жінка.
Та коли залишається наодинці, часто плаче. “Мені так шкода моїх хлопців, болить, що залишила їх там, на цвинтарі, самих, — каже Алла Петрівна крізь сльози. — Тварини тепер — моя єдина радість. Якби не вони, не знаю, що б робила. Коли плачу, одне цуценя починає вити — ніби все розуміє і жаліє мене. Молюся, щоб село не окупували, щоб цвинтар не розбили. Мрію ще хоч колись потрапити до своїх рідних на могили. Дай Боже дожити до того часу”.
