Він виріс у Краснопіллі — житловому масиві Дніпра. Після школи здобув професію автомеханіка, однак за фахом не трудився, а займався покрівельними роботами.
Наприкінці 2021 року Руслан познайомився з майбутньою дружиною, яка працювала разом із його сестрою у салоні краси. “Вже невдовзі ми почали жити разом, — розповідає Вікторія Ромашкіна. — Коханий постійно намагався зробити мені щось приємне. Я могла повернутися з роботи, а він уже чекав із маленьким сюрпризом. Йому було важливо бачити мою усмішку”.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, дніпрянин вирішив долучитися до війська. “Сказав мені: “Я мушу захищати свою родину, свій дім і свою країну, — веде далі Вікторія. — І вже у перші дні пішов до військкомату”.
Після навчання Руслан воював спершу на Донецькому, а згодом на Запорізькому напрямках. Зазнав важкої контузії та опіків обличчя через удар термобаричним боєприпасом, однак після лікування щоразу повертався на фронт. Служив у контррозвідці, працював із засобами радіоелектронної боротьби (РЕБ), був штурмовиком.
“Руслан був веселим, активним, непосидючим, — згадує його побратим зі 108-ї окремої бригади тероборони Василь Гонтар. — Він чітко знав, для чого прийшов на війну. В Руслана не було якоїсь дитячої романтики. Він розумів, що треба зупинити ворога, який суне на нашу землю. Під час боїв завжди був попереду, без вагань ішов на найгарячіші позиції. Не ховався, не шукав відмовок, що, мовляв, нога чи рука болить”.
“Руслан ніколи не залишав поранених побратимів. Виносив із поля бою тіла загиблих, бо вважав, що рідні мають попрощатися зі своїми близькими, — додає Вікторія. — І хоч би що траплялося, завжди повторював: “Перемога буде за нами”.
Останнє бойове завдання Руслан Ромашкін із позивним “Ромаха” виконував у складі 122-ї окремої бригади тероборони. Дружина пригадує: перед виходом чоловік був незвично стривожений, ніби передчував щось погане.
Того дня разом із 19-річним побратимом воїн потрапив під атаку ворожого FPV-дрона. Хлопцеві відірвало ногу, а Руслан дістав поранення у шию та спину. Попри це, наклав юнакові турнікет і, щоб відвести від нього дрон, пішов у інший бік.
“Чотири кілометри Руслан ішов поранений. Командири вже шукали його своїми безпілотниками, бо зв’язок із ним зник, — розповідає Вікторія. — Коли небезпека минула, він зателефонував мені. Був увесь у крові й плакав. Сказав: “Я так боявся тебе більше не побачити”. Це була наша остання розмова”.
Під час евакуації бійця машину атакував російський безпілотник. Військові встигли вистрибнути й перечекати небезпеку. Коли за ними приїхав інший автомобіль, ворог завдав ще одного удару. “До безпечного місця залишалося зовсім небагато, — каже дружина. — Але під час другої атаки осколок влучив Русланові під каску. Він загинув миттєво. Сталося це 16 червня цього року поблизу села Гаврилівка на Дніпропетровщині. Разом із ним поліг командир, який приїхав евакуйовувати бійців.
Він дуже хотів стати офіцером... А ще ми мріяли про донечку й планували об’їхати всю Україну. Руслан казав: “Поки не побачимо нашу країну, нам нічого робити за кордоном. Чоловік був надзвичайно турботливим. Дзвонив із фронту й одразу просив: “Показуй мені дитину”, — постійно цікавився, як почувається наш шпіц. А ще завжди знаходив можливість приїхати й привітати мене та мого тата, адже ми народилися в один день. Він рано залишився без батьків, тому понад усе цінував родину”.
Після загибелі чоловіка Вікторія не могла зрозуміти, чому все сталося саме так. “А потім він наснився мені й промовив: “Якби осколок не зайшов так глибоко, я був би живий”. Коли приходжу на могилу й кажу, як мені важко без нього, він знову приходить уві сні, — зауважує дружина. — Нещодавно обійняв мене й сказав: “Я так скучив за тобою”. Досі не можу повірити, що Руслана більше немає...”
