Справедливий, принциповий. Попри молодий вік, мав авторитет серед товаришів, ніколи не боявся обстоювати те, у що вірив, — так характеризують військовослужбовця всі, хто його знав. У розпалі великої війни поліцейський Михайло Кулакевич став на захист країни.
“Михайло родом із маленького села Вороньки, що на Чернігівщині, — розповідає кохана воїна Катерина Коваль. — Він ріс дружелюбним, добрим і прагнув усього досягати сам. Найбільше мріяв стати футболістом і грати на “Олімпійському”. Але в селі, на жаль, не було можливості займатись спортом професійно. Михайло закінчив столичний технікум при Міжрегіональній академії управління персоналом. У вільний час грав за команду “Локомотив”. Далі служив у полку поліції особливого призначення №2 у Києві”.
Із Катериною вони були знайомі з дитинства, адже навчалися в одній школі. “Потім він подався до столиці, а через рік туди приїхала і я, — каже співрозмовниця. — Ми зустрічалися три роки. На жаль, я не встигла стати його дружиною. Проте сестра коханого розповідала, що допомагала йому у пошуках каблучки. У черговій відпустці Михайло планував освідчитись”. Та не так склалося, як гадалося.
У лютому 2023 року Михайло Кулакевич виявив бажання служити у полку “Сафарі” об’єднаної штурмової бригади Нацполіції “Лють”.
“Він пишався тим, що боронить Україну. Відмовити його від служби ніхто не міг, — додає Катерина. — Потім була передова, втрата найближчого друга й побратима Слави Олексієнка. Коханий намагався його врятувати, але вже було запізно. Незадовго до загибелі Михайла я дізналась, що вагітна. Ви б бачили, як він радів. Повторював, що так хоче синочка — майбутнього футболіста”. Але дочекатись народження первістка йому не судилося...
Михайло Кулакевич брав участь у штурмових діях у населеному пункті Кліщіївка, що на Донеччині. Був нагороджений президентською відзнакою “За оборону України”, орденом “За мужність” ІІІ ступеня, почесним нагрудним знаком головнокомандувача ЗСУ “Хрест хоробрих”. 20 жовтня 2023-го воїн прийняв свій останній бій.
“Це сталося на околицях Курдюмівки. Штурмова група, в якій був Михайло, дала відсіч противнику, просунулась на 60 метрів вглиб позицій ворога, знищила російський БпЛА, — зауважує Катерина Коваль. — Загарбники били з артилерії. Михайло дістав смертельні поранення. Два дні не виходив на зв’язок, і я вдарила на сполох. Тоді командування повідомило, що Михайло зник безвісти. А через два місяці знайшли його тіло”.
Поховали 21-літнього сержанта поліції у рідному селі. “У травні минулого року народився наш син. Коли Тимофій підросте, обов’язково розповім йому про тата. Який він був сміливий, мужній, патріотичний, — наголошує Катерина. — А поки що я зареєструвала петицію з проханням надати Михайлові звання Героя України. Адже до останнього подиху він боровся за свою країну”.
