Після школи киянин Іван Сорока здобув фах електрогазозварювальника, пройшов строкову службу й працював у компанії, що займалась продажем автозапчастин. 23 лютого 2022 року отримав повідомлення — з’явитись до військкомату зранку наступного дня. Але через початок повномасштабного вторгнення прибув туди раніше й чекав своєї черги в натовпі добровольців.
Долучився до лав 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців, взяв позивний “Сорока”. Спершу став автоматником, а згодом — кулеметником і гранатометником. 26 лютого разом із побратимами опинився поблизу села Мощун, що за десять кілометрів від столиці. “Вчились на ходу за принципом: хочеш жити — стріляй зі всього, — розповідає старший солдат. — Зайняли позицію в лісі перед селом, невдовзі росіяни почали масивні обстріли й штурми, намагалися прокласти через річку Ірпінь понтонні мости. Але ми артилерією успішно їх знищували”. Та зрештою ворог прорвався до Мощуна з правого й лівого флангів. Бійці потрапили у “підкову” (напівоточення). Боєприпасів лишилося на один бій. “Ми відстрілювались, — згадує Іван Сорока. — Закидали кацапів гранатами, тоді зарядили зброю останніми патронами й ухвалили рішення виходити. Було важко, адже кілька днів не спали й не їли. Пересувались під безперервним вогнем противника”.
Зі ста наших бійців боєздатними залишилось менш як півтора десятка, тож опісля воїни були на відновленні, а згодом повернулися на ту саму позицію і вибили звідти росіян. “Перебували в лісі, вночі ще стояли морози, вдень дощило. Я захворів і потрапив на лікування до столиці. Тоді познайомився в інтернеті з киянкою Владиславою, почали листуватися, — ділиться солдат, якого за оборону Київщини нагородили орденом “За мужність” III ступеня. — Вперше зустрілись 14 травня, а 25-го зробив коханій пропозицію. Одружитись планували восени”.
Але плани довелося змінити. У середині червня його підрозділ був поблизу Горлівки, що на Донеччині. “Певно, кацапи дізнались, що заїхали “чорні запорожці”, бо одразу по нас стали працювати танки, "Гради", міномети різного калібру”, — каже воїн. Підкріплення не було, евакуаційних машин — теж. 2 серпня Іванові вдалось написати нареченій коротке повідомлення: “Люблю тебе”.
Бійцям дали команду відходити з позиції самотужки. На світанку поблизу села Травневе потрапили під мінометний обстріл. “Поряд прилетів снаряд, вибуховою хвилею мене відкинуло на кілька метрів. Одразу — темрява, більше я нічого не бачив, — згадує “Сорока”. — Через біль не міг поворухнутись. У той момент подумав, що помираю або вже помер”. Зрештою воїн зрозумів, що його права рука перебита (кисть висіла), перевернувся на лівий бік, виплюнув землю й покликав на допомогу, хоч не знав, чи хтось залишився живий. Коли обстріл закінчився, підбігли побратими й наклали турнікети. Крім руки, у бійця були численні ушкодження обох ніг (від стоп до таза), пошматоване осколками лице, пробите ліве око, праве — обпечене. На виклик по рації про допомогу відреагував медевак, що їхав по поранених в Бахмут. “Якби не вони, я стік би кров’ю”, — зауважує Іван. Дорогою боєць знепритомнів через велику крововтрату. Наступні дві доби у Бахмуті, по якому нещадно гатили вороги, йому весь час переливали кров.
Тоді важкопораненого перевезли в лікарню імені Мечникова (Дніпро). Тамтешні хірурги видаляли осколки, зашивали обличчя, встановили на руку апарат Ілізарова, а в стопу — шпицю. Потім гелікоптером бійця доставили до вінницької лікарні імені Пирогова. Дізнавшись про це, батьки одразу ж поїхали до сина. Зайшовши до реанімаційної палати, мати глянула на трьох поранених і спитала медиків: “Де мій син?” Не впізнала, адже все його тіло було обгорілим. “Наступні два місяці я не міг рухатись, не відчував ніг. Промайнула думка: нехай краще відріжуть ноги, але повернуть зір, бодай на якийсь відсоток”, — ділиться Іван. Тривалий час воїн не міг ходити, говорити та їсти, його організм підтримували завдяки крапельницям.
В одеському військовому госпіталі лікарі продовжили боротись за порятунок ніг бійця. “Я був готовий розірвати стосунки з коханою, котра весь час була поряд. Не хотів стати для неї тягарем. Казав: добре подумай, ти молода, не варто псувати собі життя, ще знайдеш когось нормального”, — ділиться “Сорока”. А вона твердо заявила, що більше не хоче про таке чути. “Я була впевнена, що разом ми подолаємо всі труднощі”, — каже Владислава.
Тим часом жевріла надія, що зір воїна частково може відновитися. Адже в куточку правого ока “пробивалось” трішки світла. Під час шестигодинної операції Івану Сороці пересадили донорську рогівку. На жаль, дива не сталось... Загалом боєць переніс щонайменше 20 операцій. Попри це, в його тілі ще залишилось близько 30 уламків.
У вересні 2023-го закохані розписались. А торік, 26 квітня, Владислава народила сина. Чоловік був на пологах і перерізав пуповину. Щасливе подружжя назвало синочка Святославом.
“Попри темряву, я вирішив, що це не кінець моєї історії, — зауважує 28-річний Іван Сорока. — Знайшов інший спосіб бачити — через смаки, звуки й відчуття. За підтримки коханої започаткував гастроблог, в якому ділюсь враженнями від дегустацій фруктів, різноманітних страв. Маю чималу аудиторію, яка завше відгукується на збір донатів для воїнів і ветеранів. За цей час вдалось зібрати близько пів мільйона гривень. Торік приєднався до благодійного фонду “Побачимо перемогу”. Допомагаємо відновлюватися незрячим ветеранам, закуповуємо очні протези, тростини, тонометри, фінансуємо навчання собак-поводирів. Надалі планую здійснити свою давню мрію — здобути освіту на історичному факультеті. Та головне, що поряд — рідні, кохана й синочок”.
