Він сказав матері, що їде ремонтувати в сусідні громади понівечені після російських обстрілів будинки. А сам записався у ЗСУ. Потім пояснив найріднішій, що не міг вчинити інакше. Бо якщо здорові чоловіки не будуть воювати, тоді вороги знову можуть окупувати його рідну Чорнобаївку.
“Павло був надзвичайним добряком. Як їхали з ним у місто, то він ніколи першим не сідав в автобус. Пропускав дітей, стареньких, допомагав усім сумки піднести, — розповідає мама воїна Ольга Кобичева. — Вищу освіту здобував у Херсонському державному університеті на факультеті біології, географії та екології. Але коли був на другому курсі, чоловіка розбив інсульт. Просила сина, щоб не кидав навчання, але він не послухався. Пішов працювати, аби були кошти на лікування батька. Трудився будівельником. Чоловіка не стало 20 років тому, Павло важко переживав втрату тата, в них були дуже теплі стосунки. Саме батько прищепив йому любов до голубів. Син для них приміщення зробив, брав участь у виставках, та й сам їх організовував”.
Зі своєю майбутньою дружиною, додає співрозмовниця, Павло познайомився доволі романтично.
“Я працювала вчителькою. Разом з випускниками ми вирушили на теплоході на прогулянку, з ночівлею і зустріччю світанку, — зауважує мати. — Запропонувала Павлові приєднатися до нас. Він погодився і так зустрів Вікторію, яка закінчувала школу. Більше вони не розлучались. Побрались, жили дуже гарно, кохали одне одного й поважали. Виховували дочку, якій нині 18 років, та сина, котрий ходить до другого класу”.
Коли почалася велика війна, Павло Кобичев був у Чорнобаївці. Дружина та сестра із дітьми виїхали в безпечніше місце.
“А ми залишились із сином, пережили окупацію, — провадить далі пані Ольга. — Після звільнення селища Павло взявся волонтерити, на своїй машині розвозив допомогу, латав розбиті ворогами хати. А на початку 2024 року пішов до військкомату. Мені ж збрехав, що їде у Посад-Покровське відновлювати будинки, бо село зазнало страшних ворожих ударів. Звісно, я плакала, відмовляла. Адже після смерті чоловіка син був моєю опорою”.
Спершу Павло служив у 154-й окремій механізованій бригаді. Потім його перевели до військової частини А4796, де обіймав посаду водія-електрика. Воював на Донеччині.
“Побратими казали, що син був відважним бійцем, хоробрим. Як треба було йти на завдання, то зголошувався. Шкодував молодих хлопців. Думала, що він невдовзі повернеться додому, бо взявся оформлювати наді мною, інвалідом другої групи, опікунство. Павло повернувся. Але у холодній труні, — плаче Ольга Кобичева. — 13 січня цього року син перебував на позиції у селищі Кримське Бахмутського району. Окупанти їх штурмували. Під ворожого обстрілу Павло отримав поранення грудної клітки, втратив багато крові... До свого 46-річчя він не дожив 17 днів. Поховали ми Павла в рідній Чорнобаївці, біля батька та бабусі. На людях ще тримаюсь, а вдома даю волю сльозам. Знаю, що сина вже нема. Але щодня виходжу в двір і виглядаю його. Ніколи не змирюся з цією втратою”.
