Як тільки Артем виїхав з окупованої Херсонщини, то почав оббивати пороги військкоматів — рвався на фронт. Хоч рідні його й відмовляли, адже юнакові щойно виповнилося 18 років. Зрештою домігся свого. Приєднався до 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” і стримував наступ окупантів на Донбасі. Та восени 2023 року, виконуючи бойове завдання, старший солдат із позивним “Кіпіш” отримав смертельні поранення.
“Артем з батьками мешкав у Дніпрі. Але коли йому було дев’ять років, інсульт забрав життя тата. Через два роки від раку легень померла й мати, моя рідна сестра. Хлопчик залишився сиротою. Ми з чоловіком забрали його до себе у Чорнобаївку та оформили опікунство. Своїх дітей у нас не було. Бачила, як він сумував за мамою. “Я не носила тебе під серцем, але дуже тебе люблю, дуже”, — не один раз казала племінникові, — розповідає тітка воїна Оксана Міщенко. — Якось Артем покликав мене з чоловіком на кухню: “Я хочу називати вас мамою і татом”. Між нами були дуже теплі стосунки. Артем кликав нас батьками, а ми його — сином.
Після школи він вступив до Білозерського професійного училища, вивчився на водія-автослюсаря. Отримавши диплом, поїхав до Херсону і там винайняв квартиру, працював на будівництві. Коли почалась велика війна, на певний час залишився у місті. Ми з чоловіком просили сина виїхати звідти, бо переживали, що окупанти можуть забрати його у військо. У травні 2022-го Артему вдалось перебратися у його рідне село на Дніпропетровщину. До речі, у дорозі він познайомився з хлопцем, який допоміг йому там освоїтись. Згодом Артем став зустрічатись із його сестрою. З першого погляду між ними спалахнули почуття. Син часто казав, що Олена — його майбутня дружина. Але, на жаль, доля вирішила інакше”.
Після переїзду, додає співрозмовниця, Артем сказав рідним, що хоче боронити Україну. Не раз звертався до різних військкоматів. “Невдовзі син повідомив, що все вдалося. Я плакала, а він сміявся: “Мамуля, все буде добре, все буде... персик”. Ці слова я запам’ятала на все життя. Потім Артема так і називала — мій Персик. Його направили у навчальний центр “Десна”, а навесні 2023 року він став розвідником 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. Отримав позивний “Кіпіш”, бо побратими влучно підмітили: де він — там завжди драйв і рух. Чотири місяці воював на Бахмутському напрямку. Ніколи не скаржився, що йому важко, не відмовлявся від завдань. Попри юний вік, був дуже сміливим. Згодом Артема перевели до зенітно-ракетного взводу. Після навчання його знову направили на Донеччину”.
17 листопада 2023 року юний захисник загинув біля Андріївки. “Я передчувала лихо, бо так важко було на душі, як ніколи. Проте відганяла погані думки. Заспокоювала і себе, і сина, що все буде добре. Але... Того дня підрозділ Артема вийшов на позиції після ротації, — провадить далі співрозмовниця. — Прилетіла керована ракета, син був в епіцентрі вибуху. Його посікло уламками, зачепило життєво важливі органи. Після поранення побратими несли Артема до евакуаційної машини п’ять кілометрів. Дорогою він ще жартував, підбадьорював їх, щоб не розкисали. На жаль, до лікарні його не довезли”. До свого 20-ліття воїн не дожив місяць.
Поховали Артема Базанова на Алеї Слави у Чорнобаївці. Посмертно воїна нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. “Час зовсім не лікує. Як згадаю про сина, то відразу в очах з’являються сльози, — зауважує Оксана Міщенко. — Він мав так багато планів і мрій — одружитися, придбати власне авто, житло. У моїй кімнаті — фотографія синочка. Щодня вітаюся з ним: “Доброго ранку, мій Персику”. А як лягаю спати, то кажу: “На добраніч, мій Герою”. Дуже важко пережила втрату його дівчина Оленка. Нерідко у пам’ять про Артема вона бере участь у благодійних марафонах. А після загибелі сина мій чоловік вирішив продовжити його справу й також став на захист країни”.
