У мирному житті він був талановитим пейзажистом, іконописцем, мав багато творчих планів. Та всі задуми обірвала велика війна.
Народився Андрій Панчишин в Івано-Франківську. Рідні ще задовго до його народження потерпіли від радянських “визволителів”. Так, бабуся по батькові, як було їй дев’ять років, потрапила до Сибіру за те, що родина була пов’язана з УПА. Коли вона приїхала в Омську область у вагоні-“телятнику”, то з переживань, голоду та холоду аж перестала ходити. На щастя, згодом стала на ноги. Також двоє братів прабабусі воїна були упівцями. Історію мужньої родини батьки з перших років життя переповідали своїм синам — старшому Олександру й молодшому Андрієві.
“Моя кровиночка, Андрійко, змалечку став малювати. Від кого йому це передалося — не знаю, — розповідає мати бійця Надія Панчишин. — Я могла залишити його одного в хаті, піти в магазин, а коли поверталася — син лежав і малював”. Аби розвивати талант, батьки купували йому все необхідне для творчості. Згодом родині Панчишиних довелося переїхати з обласного центру до села Бовшів, бо треба було доглядати важкохвору тітку. Недалеко, у Галичі, працювала (та й працює досі) мала академія мистецтв. Сюди Андрій ще з 10 років став сам їздити, щоб опанувати художнє мистецтво. Досконало навчився малювати й створювати аплікації із соломи. Коли юнак навчався у Прикарпатському (нині Карпатському. — Авт.) національному університеті імені Василя Стефаника, то на першому курсі виготовив із соломи ікону Богородиці, якою захоплювалися одногрупники й викладачі.
“Андрій був працьовитим, педантичним, любив, щоби вдома були ідеальний порядок і чистота. Допомагав нам поратися і на городі, і в хаті, і на подвір’ї, — додає батько захисника Богдан Панчишин. — А ще син навчився шити, купив швейну машинку й “допасовував” (підгинав і підшивав. — Авт.) собі одяг. Андрій був модником і чепуруном, і завжди купляв фірмову одежу, щоб мати гарний вигляд”. Любив прикарпатець і подорожувати, на велосипеді об’їздив декілька областей, побував у старовинних замках, милувався чудовою природою, яку потім зображав на папері.
Отримавши диплом, Андрій Панчишин працював художньо-графічним дизайнером в університетському видавництві “Плай”. Відтак — на заводі “Карпати”. Але творчу роботу не покидав. “Син став писати ікони, — провадить далі мати. — Ще до великої війни задумав написати “Таємну вечерю” розміром 1,5 на 1 метр. Але так її і не завершив. Не встиг...”
До війська прикарпатця мобілізували у березні 2023 року. Після навчання він потрапив до 115-ї окремої механізованої бригади й став навідником-оператором бойової машини “Бредлі”. Служив на Донеччині, Сумщині. Та довго повоювати не встиг. Востаннє батьки розмовляли із сином
17 жовтня. Андрій сказав, що увечері заступає на позицію, зателефонує сам, коли повернеться. Не зателефонував. Згодом рідним повідомили, що зранку 22 жовтня поблизу села Синьківка, що на Харківщині, його відділення потрапило під масовий обстріл, і з бійцем обірвався зв’язок.
До 25 серпня 2025 року Андрій Панчишин вважався зниклим безвісти. Двічі родичі здавали ДНК. Коли збіг остаточно підтвердився, тіло воїна повернули додому. Поховали 34-літнього молодшого сержанта в селі Бовшів. Посмертно воїна нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. У серпні минулого року в Бурштині на виставці “Сліди присутності” вперше презентували 12 полотен талановитого художника, життя якого обірвала жорстока війна.
