“Щодня дякувала Господу, що дав мені такого сина. Данило був розсудливий, стриманий, врівноважений. Ніколи не піддавався чужому впливу, все вирішував самостійно. Але разом з тим нікому не відмовляв у допомозі, — каже Ніна Шаповалова, мати бійця. — У старших класах син став займатись у дитячо-юнацькій спортивній школі легкою атлетикою — бігом і стрибками. Брав участь у міських та обласних змаганнях, мав нагороди”.
Данило був в одинадцятому класі, коли вибухнула велика війна. “Восени 2022 року син вступив до училища, вчився на автослюсаря, — розповідає мати. — Потім сам знайшов СТО у Костянтинівці і попросився туди, щоб на практиці освоїти професію. Від ранку до вечора допомагав ремонтувати машини. У нього дуже добре виходило. Проте навесні 2024-го, отримавши диплом, Данило потайки пішов до військкомату. Йому завжди подобались десантно-штурмові війська, він мріяв там служити. Спочатку сина не брали, але зрештою у вересні він вирушив на навчання у Житомир. А повернувшись, підписав контракт із військовою частиною. Служив у 90-му окремому аеромобільному батальйоні на посаді старшого стрільця. З кінця жовтня виконував бойові завдання на Луганщині та Донеччині. Син так пишався, що боронить Україну”.
Востаннє з Данилом, із сумом каже співрозмовниця, вони бачилися на початку листопада минулого року. Військова частина, в якій він служив, базувалась неподалік Костянтинівки. Тож боєць провідав родину.
“Це тривало лише дві години. Ми зробили фото на пам’ять, — згадує Ніна Шаповалова. — А 26 листопада Данило виїхав на чергове завдання. Їхня машина потрапила під обстріл дрона. В останні хвилини син зумів закрити собою побратимів. Всі вижили, відбулись контузіями, а він загинув. Посмертно сина нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Поховали ми нашого воїна у рідній Костянтинівці. Росіяни тепер цілодобово обстрілюють місто. Але поки що я тут, бо не хочу покидати могилу найріднішого. Чи не щодня ходжу до нього і розповідаю про все на світі. Досі не вірю, що Дані нема...”
