Його батько — вірменин, мати — українка. Для сімейного життя подружжя обрало місто Сновськ (стара назва — Щорс), що на Чернігівщині. Крім Армена, у родині росло ще двоє синів. У шкільному віці він захоплювався важкою атлетикою, футболом, ушу, рукопашним боєм та греко-римською боротьбою. Юнак планував стати вчителем фізкультури. Але перед вступом травмував ногу, рубаючи дрова, тож іспиту з фізичної культури не зміг би скласти. Відтак здобув освіту в коледжі, пройшов строкову службу й переїхав до столиці. Згодом вивчився на правника і приєднався до лав ДСНС, став сержантом Служби цивільного захисту.
24 лютого 2022 року Армен Гарибян, хоч і мав бронь, пішов добровольцем до військкомату, відтак потрапив до роти охорони. “Ми займались евакуацією цивільних з Київщини й Чернігівщини, проводили зачистку Бучі, Ірпеня й Боярки. Також я возив боєприпаси на Донеччину й Луганщину”, — каже співрозмовник.
Наприкінці осені воїн перевівся до 150-го окремого розвідувально-ударного батальйону. Очолив відділення розвідвзводу й дістав позивний “Сержант”. “Спершу на Волині ми визначали заміновані поля й підриви доріг. Ще й стежили за рухом військ противника на території Білорусі, готувались прийняти бій, — згадує боєць. — А під час контрнаступу потрапили на Оріхівський напрямок, що на Запоріжжі. Рушили на завдання у посадку поблизу Малої Токмачки — туди навіть сапери відмовлялись йти, бо ворог усю її замінував.
Росіяни вдарили по нас касетою з “градів”, але минулось. Аж раптом побратим зачепив “жабу” (осколкова загороджувальна міна кругового ураження), на щастя, вона не вибухнула. Перехрестились і пішли далі”. За групою розвідників стежив ворожий дрон, тож по них гатили з мінометів і танків. Та воїни далі виконували своє завдання: виявляли противника, координували удари артилерії, заводили на позицію піхоту, забирали трофейні бойові машини.
На світанку 18 червня 2023 року групі “Сержанта” дали нове завдання: взяти дві посадки поблизу Вербового (їх називали Близнюками), щоб прикрити з флангу інші підрозділи. “Між тими посадками росіяни пересувались під землею — так званими лисячими норами. Треба було їх звідти вибити, — пояснює молодший сержант Гарибян. — Спершу по нас працював танк. Перечекали в окопі й рушили далі. Раптом солдат, який ішов позаду з боєкомплектом, наступив на міну. Я з трьома бійцями взявся його виносити. І також наступив на міну. Відірвало ліву стопу, осколками посікло праву ногу й руку, лице й грудну клітку вище від броника. Побратими наклали турнікети. А за хвилин 20 примчав наш водій — не злякався”.
Першу допомогу “Сержантові” надали у стабпункті, тоді — в Таврійську. Отямився боєць у запорізькій лікарні — після операції три кінцівки були забинтовані. Подзвонив батькам, розповів про важке поранення, просив не хвилюватися. Через добу воїна доставили в лікарню імені Мечникова. “Хірург без знеболення зривав присохлі на відкритих ранах пов’язки, ще й казав терпіти. Я думав, може, так треба, — ділиться Армен. — Але потім мені не надавали жодної допомоги. Я був обурений таким ставленням, тож вимагав переведення до іншого медзакладу. Дорогою до Вінниці в евакуаційному потязі був боєць із важкими опіками, який розповів, що розвідники діставали його з палаючої машини, коли по ній вдарив ворог. А це ми його врятували”.
Армена госпіталізували до відділення неврології, адже внаслідок вибуху він зазнав важкої черепно-мозкової травми й частково втратив слух. “А потім протягом 42 днів щопонеділка оперували мою ліву ногу — чистили, перевстановлювали ВАК-системи, пересаджували шкіру. Рани боліли й довго не загоювались, а згодом ще й з’явились остеофіти (нарости) на кістці, які також видаляли, — ділиться розвідник, який переніс 15 операцій. — Ще й доймали гострі фантомні болі".
Поранених бійців щотижня відвідували волонтерки з “Дівочого батальйону”. Армен познайомвся з Мариною, яка після загибелі чоловіка сама виховувала п’ятирічну донечку. “Почали спілкуватись, за якийсь час зрозуміли, що витягуємо одне одного з важкого стану. Ми стали одним цілим, — признається. — Під час реабілітації працював над відновленням м’язів. Я тоді пересувався в колісному кріслі й набрав зайву вагу. Зрозумів, що це заважатиме протезуванню. Отож з квітня 2024 року, ще на милицях, став займатись паверліфтингом.
А вже в травні взяв участь у відбірних змаганнях Ігор нескорених, потрапив до п’ятірки найкращих, піднявши на адаптивній лавці штангу вагою 150 кілограмів. Це мене мотивувало, а в Марини очі загорілись. Бо саме вона мене підтримувала й спонукала займатись спортом. Я ж хотів довести собі, що можу більше, що я повноцінна людина, хоч і з травмою, до якої треба пристосуватися й жити далі”.
Влітку Армен Гарибян взяв участь у змаганнях Федерації стронгмену з адаптивних видів спорту, виборов два перші та друге місця. Згодом потрапив до збірної України. А восени на міжнародних змаганнях Arnold Classic Europe в Мадриді здобув дві золоті медалі, піднявши максимальну вагу — 155 кілограмів, і одну бронзову. Його підтримувала кохана і донечка Віра.
“Опісля ми пішли в ресторан з панорамним оглядом. Раптом Армен став на коліно, тримаючи квіти й обручку, і зробив пропозицію. Це було дуже несподівано й романтично”, — з усмішкою згадує Марина, яка сказала коханому “так”.
Торік розвідника протезували, йому призначили другу групу інвалідності довічно й списали зі служби. Тож він вирішив здійснити давню мрію — навчається на кафедрі фізичного виховання і спорту. А ще Армен став керівником і тренером спортивного клубу “Вінницькі титани”, куди приходять ветерани війни.
У його доробку — перемоги у таких дисциплінах, як армрестлінг, штовхання ядра, веслування, жим лежачи. А днями Армен виконав норматив майстра спорту на чемпіонаті України з паверліфтингу серед осіб з порушенням опорно-рухового апарату. Він підняв 177 кілограмів і виборов срібну медаль у своїй ваговій категорії.
“Популяризую адаптивні види спорту — це найкращий спосіб повернутись до цивільного життя. Своїм прикладом хочу показати побратимам, що навіть після ампутації ми можем стати ще сильнішими. Для цього важливо прийняти травму й жити далі — на повну, — запевняє 38-річний Армен Гарибян, багаторазовий чемпіон міжнародних змагань з адаптивних видів спорту, чемпіон України з параатлетики (штовхання ядра) й парапаверліфтингу.
Наша команда успішно виступає на змаганнях, щоразу здобуваємо медалі, восьмеро хлопців потрапили до збірної України. А віднедавна міська влада почала фінансувати участь наших спортсменів у змаганнях, це дало змогу ветеранам залишатись у спорті, а не шукати підробітки, адже ми вже на пенсії”.
"Мій найкращий двоюрідний батько", — так Армена називає васьмирічна Віра.
Марина ж додає: “В Армена медалей уже кілограмів зо 20. Він не лише успішний спортсмен, але й люблячий чоловік і турботливий батько”.
