Чи не щодня Світлана Бурлова йде на могилу сина. Розповідає йому про всі свої переживання, успіхи та невдачі. Каже: поговорить з найріднішим, поплаче й на душі стає легше.
Денис взяв до рук зброю взимку 2024-го. Та довго не встиг повоювати. Менш ніж через два місяці зв’язок з ним обірвався на Донеччині. Тільки наприкінці 2025 року ДНК-експертиза підтвердила, що воїн з позивним “Херсон” загинув.
“Денис — найстарший у родині, тому піклувався про менших брата й сестру. Хоч і розбитним був за характером, але дуже добрим. Тільки насварю його, а він: “Мамусю, не сердься, люблю тебе дуже”. Й усміхається, обнімається, — зі сльозами на очах розповідає мама бійця Світлана Бурлова. — Найбільшою його пристрастю були мотоцикли — у сина їх було аж три. Ще мріяв про квадроцикл, проте не встиг купити...
Після дев’ятого класу Денис вивчився на слюсаря з ремонту автомобілів у Білозерському професійно-технічному училищі №6. Працював у Херсоні на станції техобслуговування, пройшов строкову службу. Коли почалася велика війна, син не раз наголошував: якщо отримає повістку, то не ховатиметься, а боронитиме Україну”.
Зрештою 1 лютого 2024 року Денис Овсяніков добровільно став на захист держави, хоч і мав серйозні проблеми із зором і переніс не одну операцію. За словами матері, він дуже переживав за те, що рідна Херсонщина частково окупована ворогом. “Син потрапив до 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади, став стрільцем — помічником гранатометника аеромобільного батальйону. Побратими дали йому позивний “Херсон”, — провадить далі співрозмовниця. — Його підрозділ направили на Донеччину. Востаннє чула голос сина 14 березня 2024-го. Казав, що там йдуть пекельні бої. А ще скинув мені пісню “Мамо, я живий”. А далі там такі слова: “Я ще повернусь. І до твоїх ніжних рук щоками притулюсь....” Вона йому дуже подобалась, і мені — теж. Просив не плакати. Може, щось відчував... 23 березня Денис виконував бойове завдання у районі села Новомихайлівка Покровського району. Знаю, що росіяни сильно їх обстріляли. Відтоді зв’язок із сином зник”.
Родина воїна жила надією, що, можливо, він живий, у полоні. Світлана пригадує — син часто їй снився і казав, що обов’язково повернеться. Повернувся. Але в холодній труні. “23 грудня минулого року мені надійшло сповіщення, що син таки загинув. Його останки були у моргах Дніпра й Черкас,— каже мати. — Можете уявити мій стан, коли почула таке...”
Поховали Дениса Овсянікова 6 січня 2026 року в селі Киселівка на Херсонщині, де нині мешкає його родина. “Дуже важко хоронити дитину. Сама лягла б коло нього, але мушу жити заради менших дітей і нести пам’ять про сина”, — зауважує згорьована мати.
