З перших днів повномасштабної війни він самовіддано боронив рідну країну, воюючи в найгарячіших точках. Анатолій Кравченко зник безвісти у червні минулого року. Весь цей час родина жила надією, що він живий, можливо, у полоні. Але доля розпорядилася інакше...
Анатолій був пізньою (четвертою) дитиною в батьків. Ріс дужим і не по роках розумним хлопчиком. “Тато часто брав брата на роботу, орали разом трактором лани. Тож після школи Толик вступив у Бердичівське ПТУ, здобув професію механізатора й працював на сільгосппідприємствах, — розповідає рідна сестра воїна Наталія Юркова. — Сімейне життя у нього, на жаль, не склалося, тому проживав з мамою. Коли почалася велика війна, їй був 91 рік. Ненька хворіла, то брат опікувався нею”.
У березні 2022 року Анатолій Кравченко отримав повістку. “Спершу брат служив на Житомирщині, потім — на Чернігівщині, Харківщині, Донеччині, — провадить далі сестра. — У 2023-му Толик занедужав на менінгіт. У київському госпіталі йому зробили операцію. Але хвороба далася взнаки: він повністю втратив слух на ліве вухо, та й на праве недочував. Різко упав зір. Та від служби брат не відмовився. Його обіцяли перевести в тилову частину, але врешті він опинився на Покровському напрямку”.
У травні 2024 року Анатолія Кравченка зарахували в евакуаційну роту ремонтно-відновлювального батальйону 47-ї ОМБр “Магура” на посаду такелажника (спеціаліст, який транспортує і переміщає великогабаритні вантажі. — Авт.).
“Толя був одним із найстарших у роті, тому всі його називали “Батя”. Не раз ризикував своїм життям, щоб врятувати побратимів та цивільних, — зауважує Наталія Юркова. — Під час нашої останньої розмови він сказав, що не буде на зв’язку три-чотири дні, бо йде на завдання. Додав, що, можливо, у липні матиме відпустку, що дуже хоче додому і на риболовлю. Але не так сталося, як гадалося. 29 червня під час ворожого штурму брат зник безвісти. Я обдзвонювала лікарні, морги, різні інстанції, їздила на зустрічі з родинами інших безвісти зниклих у той день воїнів. Та все намарно. Надія на те, що Толик живий, що, можливо у полоні, жевріла. Ми до останку сподівалися на диво. Хоч, знаєте, нашій родині і снилися погані сни. В одному з них Анатолій йшов із подвір’я й казав, що тепер “воює під землею”. 23 жовтня цього року, якраз у день народження нашої мами, прийшло сповіщення, що брат загинув. Ворогу не побажаєш такого “подарунка”. Толине тіло повернули у рамках обміну. Збіг ДНК мами, мого і брата становив 99,9%. Він загинув 29 червня минулого року біля села Сокіл, що у Покровському районі на Донеччині. Наш соколик поліг під Соколом... Так збіглося, що покійний батько завжди називав брата соколиком. Та й мама до останку питала: “Толю, соколику, коли ж ти приїдеш?” Приїхав. Але в холодній труні”.
Похоронили 53-річного старшого сержанта Анатолія Кравченка у рідному селі Голубівка на Житомирщині. Під час прощання побратими з 47-ї ОМБр вручили його сестрі прапор бригади і нагрудний знак “За взірцевість у військовій службі” ІІ ступеня.
Петиція про присвоєння звання "Герой України" (посмертно) Кравченку Анатолію Івановичу
