34-річний Олексій Боркута навесні 2024 року потрапив під жорсткий обстріл на Херсонщині. Втратив третину мозку, дістав травму очей, паралізувало ліву частину тіла. Медики казали: навіть якщо виживе, не зможе говорити, рухатися, нічого не розумітиме. Проте цей прогноз, на щастя, не справдився.
“Олексій — єдина моя дитина, — розповідає 66-літній батько бійця Віктор Боркута. — Коли йому було 16 років, померла дружина, тому материнського тепла він недоотримав. Після школи вчився в Олександрії на актора-режисера в училищі культури. Працював диджеєм-звукооператором у будинку культури. Любив музику, веселі компанії... Але належно не заробляв, тож подався у будівельну сферу. Потім син одружився, у 2014 році народився мій внук Остап. Сімейне життя не склалося, та дитині він завжди допомагав”.
У перші дні повномасштабної війни молодий чоловік добровольцем пішов на фронт.
“Я розумів, що так треба і що якби не такі, як мій син, то росіяни прийшли б до нас. Олексій часто наголошував, що йде захищати, а не просто воювати, — каже пан Віктор. — Він був оператором-навідником станкового гранатомета. Спершу з побратимами звільняли Херсон, тоді було Лівобережжя — Кринки. Саме там у березні 2024 року сталося непоправне. Того дня наші бійці перепливали Дніпро, прилетів ворожий безпілотник. Із шести хлопців двоє загинули, інші дістали поранення. Мій син — найважче. Дрібні уламки посікли голову та всю праву частину тіла, постраждала третина мозку, уламок міни перебив м’язи обличчя, тож Олексій не може розплющити праве око...”
В одеській лікарні боєць пробув у комі 21 день. Понад місяць не міг самостійно дихати, ліва частина тіла була паралізована.
“У палату мене не пускали, тому я просто стояв коло відділення, — зауважує батько воїна. — Пригощав медсестер та санітарок шоколадками і просив, щоб перевертали Олексія, — аби в нього не було пролежнів. У перші місяці він не говорив, ні на що не реагував. 42 квадратні сантиметри замість черепа в нього — пластина. Але в мене, попри невтішні прогнози лікарів, жевріла надія на диво. Далі було лікування у Києві, Львові. Олексію зробили чотири операції, але один уламок, що засів біля спинного мозку, вирішили поки що не чіпати — занадто небезпечно”.
У Львові з Олексієм працювала потужна команда фахівців — психологи, логопеди, фізичні терапевти, ерготерапевти.
“Тепер ми вдома, і я щодня годину-півтори проводжу заняття із сином. Роблю вправи, яких навчили в лікарнях. А ще дізнався, що в таких випадках добре вчити вірші. Я аж розплакався, коли Олексій став декламувати одну з поезій Василя Симоненка. Син усе пам’ятає, навіть те, як дістав поранення, — розповідає батько. — Всі наші досягнення, деталі лікування записую в щоденнику. Це допомагає контролювати стан Олексія. Наприклад, у жовтні 2024 року він самостійно пішов, а за кілька днів уже міг зуби почистити. Із туалетом та купанням допомагаю йому досі. А ще ось змайстрував тренажер, аби син тренував ліву руку, яка не працює. Коли добра погода, виходимо на прогулянку. З оком щось треба робити, шукаємо лікарів, які візьмуться за наш випадок”.
Віктор Боркута не приховує — йому дуже важко, втомився, а ще постійно доводиться боротись із бюрократією.
“Тривалий час син не мав статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, отож не міг проходити реабілітацію. Понад рік йому лікарняні не платили, а це по 100 тисяч гривень. Моя пенсія — 3700 гривень, важко було тягнути на собі витрати, — пояснює.— Тільки через втручання небайдужих та журналістів справа зрушила з місця. Днями отримали посвідчення. Оформляємо військову пенсію. Ось приїжджали вже з частини Олексієвої, подарували йому прапори, шеврони, це теж моральна підтримка”.
За словами пана Віктора, він вдячний Господу за те, що Олексій залишився живий, що помалу відновлюється. “Моя найбільша мрія — щоб син міг повноцінно жити, дбати про себе. Щоб був такий веселий, комунікабельний, як раніше, — каже Віктор Боркута. — А ще хотілось би, щоб знайшов кохану. Не втрачаю надії, що він неодмінно знову буде щасливий. Робитиму все для цього”.
