Тому добровільно взяв до рук зброю.
“Сергій родом із селища Браїлів, що на Вінниччині. Нас у батьків було четверо, — розповідає рідна сестра воїна Лідія Попова. — Після школи брат вивчився у місцевому училищі на електрика, пройшов строкову службу. Відтак вступив до університету залізничного транспорту в Харкові. Та через декілька місяців зрозумів, що це не його, і покинув заклад. Вирушив у Херсон, там закінчив школу міліції. Повернувся до Харкова й працював дільничним в управлінні внутрішніх справ. У вільний час займався рукопашним боєм, свого часу навіть посів друге місце на міських змаганнях. З дружиною Антоніною вони виховували дочку Олену. Згодом Сергій закінчив юридичну академію, працював у податковій службі. А після виходу в званні підполковника на пенсію — завідувачем одного з відділень у банку”.
У перші дні великої війни Сергій Кучер вивіз дружину та знайомих до Львова, де проживала його донька із сім’єю. “А сам подався до військкомату. Лише потім зізнався коханій, що йде добровольцем на фронт, бо по-іншому не може. Бо прагне, щоб його внук, як і мільйони інших дітей, жив під мирним небом. Брат понад усе любив Україну, — зауважує співрозмовниця. — Сергій потрапив у 68-му окрему єгерську бригаду імені Олекси Довбуша, мав позивний “Полковник”. Виконував бойові завдання на Мар’їнському напрямку (Донеччина). Поганого передчуття у нас не було. Та й у Сергія теж. Брат планував, що повернеться з війни, зробить ремонт у квартирі, яку придбали у Львові. Але доля розпорядилася інакше”.
Востаннє Сергій спілкувався телефоном зі старшим братом 29 липня 2022 року. “А наступного дня загинув у селі Пречистівка, — провадить далі Лідія Попова. — Відомо, що Сергій отримав кульове поранення у ділянку серця, хоч і був у бронежилеті. Побратими намагались його врятувати, та марно. 30 квітня цього року братові мав би виповнитися 61 рік”.
В останню дорогу молодшого сержанта Сергія Кучера провели у Львові. Міська влада нагородила воїна “Почесним знаком “Святого Юрія”. Відзнаку отримав його внук Богдан.
