Тарас народився й виріс у Здолбунові, що на Рівненщині. Змалечку захоплювався спортом, зокрема грав у футбол, баскетбол, а ще — любив риболовлю. Після школи навчався у вищому професійному училищі залізничного транспорту, здобув фах теслі. Тоді знайшов своє покликання у будівельній сфері. А після смерті матері став надійною опорою для рідних.
“Брат мав золоті руки, вдома все залюбки ремонтував, — ділиться старша сестра воїна Катерина Ковтонюк. — Був добрий, співчутливий і щирий, любив дітей. Допомагав мені виховувати сина Богдана, багато часу з ним проводив”. Кілька років тому Тарас оженився, прийнявши сина дружини як рідного. І хоч сімейне життя не склалось, дбав про хлопчика, обіцяв, що поведе його до школи в перший клас.
Коли почалася велика війна, Тарас Мосійчук без вагань приєднався до місцевої тероборони. А в червні 2022-го після навчання на полігоні потрапив до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”, став гранатометником. Разом із побратимами солдат брав участь у боях на Донецькому напрямку. “Я просила брата, щоб телефонував бодай раз на два дні, аби почути, що живий, що з ним все добре. Дуже переживали, коли одного разу він не виходив на зв’язок п’ять днів”, — ділиться сестра. З її слів, Тарас не любив розповідати про війну.
Пан Василь, 67-річний батько бійця, додає: “Син завжди говорив натяками, а ми мали здогадуватися”. Так сталося і 23 червня 2023 року, коли Тарас востаннє зателефонував татові. “Ми виїжджаємо туди”, — коротко сказав воїн. Рідні зрозуміли: на нуль...
29 червня батькові подзвонили з військкомату й сказали, що його син зник безвісти. Взяли зразки ДНК. Відтоді почався тривалий період невідомості. І лише через рік і сім місяців (наприкінці січня цього року) рідним повідомили, що в результаті обміну вдалось ідентифікувати й повернути тіло Тараса. Тоді й стало відомо, що 31-річний воїн з позивним “Мося” загинув 26 червня в боях за село Яковлівка Бахмутського району.
“Ми супроводжували тіло брата в колоні місії “На щиті”. Вздовж усієї дороги вийшло дуже багато людей, аби востаннє зустріти його в рідному місті, — каже Катерина Ковтонюк. — На поховання приїхали й побратими. Попросили вибачення, що не вберегли Тараса...”
