“Для мене він був найкращим татом, він був для мене цілим світом, він був моєю душею”, — каже Дар’я Заліщук.
“Тато виріс у селі Кривець на Черкащині. Коли ще був малим, батьки розійшлись, мама виховувала його самотужки. Після школи здобув професію механізатора в Буцькому професійно-технічному училищі, — розповідає донька воїна. — Під час строкової служби, яку проходив у Вірменії, тато отримав звання старшого сержанта. Демобілізувавшись, працював на різних роботах — у місцевому колгоспі механізатором, трактористом у фермерському господарстві, на цукровому заводі, на будівництві, в сільській олійні та різноробочим на цегельному заводі. Із моєю мамою Катериною він познайомився на ринку, куди вона їздила торгувати домашньою продукцією. Відразу дуже вподобав її. Уявіть собі: натрудившись за день, ввечері тато сідав на ровер та їхав 13 кілометрів, щоб побачити кохану. Потім вони побрались і дуже раділи моїй появі. Знаєте, у нас із татом був дуже сильний емоційний зв’язок. Він мене завжди відчував, розумів і підтримував”.
Отримавши у травні 2022 року дзвінок із військкомату, Євгеній Заліщук доєднався до ЗСУ. “Хоч і мав чималі проблеми зі здоров’ям — високий тиск, грижі в спині. Тато служив на Запоріжжі й Харківщині. На початку 2025 року його перевели до 17-ї танкової бригади й перекинули на Сумський напрямок, а звідти — на Курщину, — зауважує Дар’я. — Батько був санітаром-стрільцем, врятував життя не одному побратиму. У 2023 році на світ з’явилася моя донька Соломійка. Тато обожнював внучку. Минулого року я планувала приїхати з-за кордону додому на Великдень. Тато обіцяв, що візьме відпустку й зустрінемось. Але доля розпорядилася інакше... 15 лютого він загинув у районі населеного пункту Миколаївка — уламок потрапив йому біля серця. У тому бою полягло багато бійців. Але вдячна побратимам, що хоча б тіло батька змогли евакуювати й ми його гідно поховали. Татові було 52 роки”. Після цієї страшної втрати Дар’я вирішила присвятити татові книгу, де розповіла про нього як про людину, батька, воїна. “Рукопис, над яким працювала сім місяців, вже готовий, — каже співрозмовниця. — Хочу, щоб про мого тата знало якомога більше людей. Горджуся ним і дуже сумую”.
