Він родом із села Капустяни, що на Вінниччині. Пішовши на строкову службу, одразу підписав контракт із ЗСУ на три роки. Паралельно навчався у військовій академії на сапера і в аграрному університеті — на інженера-електрика. Демобілізувавшись, працював на ладижинському підприємстві, вів блог про улюблену електрику й інструменти, долучаючи до цього синочка Дмитра.
“З 2021 року Михайло ходив на стрільби, читав багато військової літератури. Казав, що попереду — велика війна, тож готувався, — розповідає дружина Юлія Насадюк. — Він ненавидів усе, пов’язане з Росією”.
У перший день повномасштабного вторгнення 23-літній Михайло пішов до військкомату. Приєднався до лав 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка, став сапером. Дружині пообіцяв, що обов’язково повернеться після перемоги і в них ще народиться донечка.
“Михайло був дуже мотивованим воїном, генієм у саперній справі. Йшов на завдання, попри ризики чи втому. Спершу заміновував мости й дороги до Миколаєва, а тоді підривав їх перед колонами ворожої техніки, які намагались прорватися в місто”, — каже його побратим Олексій.
Сьомого липня 2022 року Насадюк був у складі групи, яка встановила український прапор на острові Зміїний. “Туди заходили три групи на катерах, Михайло був єдиний, хто не вмів плавати. На острові він йшов першим, обстежив територію й повів групу ГУРівців”, — каже побратим. За цю операцію воїна нагородили орденом “За мужність” III ступеня.
“Якось поблизу Водяного (Донеччина) ми йшли мінувати територію в абсолютній темряві — ні зірок, ні місяця, небо закрите хмарами. До позиції ворога було кількасот метрів. Раптом я впав у бетонну яму. Разом з екіпіруванням та зброєю важив центнер, Михайло — вдвічі менше. Але він спустив свій автомат, аби я зміг дотягнутись до ременя, ще й опустив ногу, за яку я схопився. Якби не він, мене б витягли росіяни, бо наша підмога туди б не прийшла”, — із вдячністю згадує Олексій.
Згодом Михайло Насадюк став командиром лабораторії, яка виготовляла заряди для дронів. “До нас по допомогу зверталися бійці зі всієї лінії фронту, — зауважує побратим. — За два роки під його керівництвом ми виготовили 160 тисяч зарядів”.
16 січня 2024-го у подружжя Насадюків народилась донечка Поліна. Щасливі батьки планували похрестити її влітку.
15 серпня, у переддень хрещення, Михайло зателефонував дружині, попросив зварити борщ, адже збирався у відпустку. “Після того не відповідав на повідомлення й дзвінки”, — згадує Юлія. Лише згодом стало відомо, що через пів години після їхньої останньої розмови росіяни випустили по базі, розміщеній у Павлограді, кілька ракет. “Ми регулярно змінювали розташування лабораторії, бо російські військові знали про неї й шукали, двічі влучали”, — каже побратим. На жаль, третій ворожий приліт став для Михайла фатальним.
Нещодавно старшого солдата Михайла Насадюка посмертно відзначили орденом “За мужність” II ступеня. “”Я ніколи не могла припустити, що він загине, — мовить дружина.
Коханий був дуже світла людина, любив наших дітей. Мріяв, що вони житимуть під мирним небом. За це і боровся до останку”.
