Ще у 2014 році він хотів добровольцем боронити країну, але до армії Артема тоді не взяли через — не мав за плечима строкової служби. Через рік запоріжцеві таки вдалося приєднатись до легендарної 25-ї бригади десантно-штурмових військ.
“Часто згадую дитячі роки синочка. У півтора місяця в нього виявили хворобу кишківника, і ми ледь не втратили дитину, — розповідає мати воїна Надія Тимченко. — Потім було ще кілька випадків, коли смерть підходила до нього дуже близько. Проте, мабуть, місія сина на землі ще не була виконана. Він наче з дитинства готувався до боротьби. Пам’ятаю наш спільний похід у Криму. Артем був у третьому класі. Не відставав від старших, йшов під пекучим сонцем кілька кілометрів. Згодом туристичні навички не раз виручали сина у житті. Одного разу взимку на річці він провалився під кригу. Виліз, розпалив багаття, зігрівся. Ми про це дізнались через багато років. Вміння орієнтуватися допомогло синові й в армії. У нього там було багато друзів. На жаль, найкращі загинули теж”.
За словами матері, Артем довго шукав себе. Після школи вступив до машинобудівного інституту (нині НУ “Запорізька політехніка”. — Авт.). Але після півтора року зрозумів, що це не його. Працював на будівництві, потім — у поліції охорони.
“У військо Артема взяли з другої спроби в 2015 році. Підписав контракт з 25-ю бригадою ДШВ, тепер Січеславською. Дістав позивний “Тім”. Був навідником, заступником командира бойової машини, — каже Надія Тимченко. — Тут здійснилася давня мрія сина — стрибнути з парашутом. Артем дуже мало розповідав про службу. Часто казав, що “все буде 4.5.0, тримаємо стрій” (4.5.0 — повідомлення у військових, що ситуація в зоні відповідальності стабільна).
Повномасштабне вторгнення застало захисника на позиціях в Авдіївці. Перед цим на його 37-й день народження, 11 лютого, йому дали коротку відпустку.
“Тоді ми бачили його востаннє, — додає мама. — Почалися бої за Волноваху. Нашим хлопцям було дуже важко, їх накривали з усіх видів озброєння, а відповідати не було чим. Коли відділення потрапило в оточення, Артем зміг не тільки сам вийти з нього, а й вивів побратимів. За це був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Сина не стало у Вербну неділю — 17 квітня 2022 року, він був смертельно поранений під Авдіївкою. Щоправда, про це ми дізналися не відразу. Весь тиждень писала Артему, а він не відповідав. Коли не зателефонував на Великдень, я геть втратила спокій. Старший син Денис також пішов у військо добровольцем. Перші тижні служив у ТЦК, постійно переглядав списки загиблих, Артема там не було. А невдовзі ми почули страшну звістку. Відтоді я не святкую великодні празники...”
Поховали Артема Тимченка на Кушугумському кладовищі Запоріжжя з усіма військовими почестями. “Неоціненний вклад у збереження спогадів про мого сина внесла волонтерка і художниця Оксана Шабас, створивши артпроєкт “Наші” пам’яті Артема, — зауважує мама. — Знаєте, кажуть, що час лікує. Але це неправда. Здається, що мені вирвали шмат серця. Я дуже важко переживала загибель сина, і моя підсвідомість шукала виходу з цього. Тоді згадала, що він дуже любив пісню “Мальви”. Тож взялася малювати на білій стіні у під’їзді ці квіти. Потім там з’явилися соняхи, айстри...”
