Іван Голик народився й виріс у селі Медвежа, що на Львівщині. З дитинства батько брав хлопчика на полювання й риболовлю, відтоді це стало чи не найбільшим його захопленням. Після школи юнак вивчився на механіка автотранспорту, пройшов строкову службу. А тоді побрався з коханою Лесею. Подружжя оселилось у селі Модричі, в пари народилось двійко дітей — Соломія і Ростислав. Щоб забезпечити родину, працював на будівництві в Україні і за кордоном.
Зранку 24 лютого 2022 року Іванові зателефонували рідні: “Чути вибухи, війна”. Він одразу вирушив з Польщі додому. “Наступного дня пішов до військкомату, — каже Іван Голик. — Тоді був шалений наплив добровольців, і мені сказали чекати своєї черги”. Згодом він ще не раз навідувався до ТЦК, але там запевняли: наразі потреби мобілізувати вас немає. Аж навесні 2023-го Івана Голика скерували навчатись на снайпера. Опісля потрапив до розвідвзводу 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, дістав позивний “Мисливець”.
“Із побратимами брав участь у боях на Запорізькому напрямку. Згодом нас перекинули на Донеччину, — розповідає солдат. — Там противник застосовував проти наших підрозділів усі види зброї: дрони-камікадзе, “сонцепьоки”, авіацію, танки”.
Торік 5 лютого Іван пішов на позицію поблизу Мар’їнки. “Встановив на гвинтівку тепловізор. Виходив ввечері — саме в час, коли є невеликий проміжок між польотами денних і нічних дронів”, — пояснює “Мисливець”. Згодом повернувся в бліндаж відпочити. Раптом — вибух. То був танковий снаряд, вильоту якого не чути. “Я не зрозумів, що сталось. Адже стояв на обох ногах, а тоді раптом упав. Дзвін у вухах... Крики в бліндажі, — згадує Іван Голик. — Болю спершу не відчував. Тоді побачив, що обидві стопи відірвало разом із берцями. Лівого коліна не було, нога трималась на шкірі. Праве коліно — розтрощене. Зрозумів, що можу швидко стекти кров’ю. Тож наклав один турнікет, а з другим допоміг впоратися побратим, бо я вже не мав сили”.
Через безперервні ворожі обстріли евакуації довелось чекати майже дев’ять годин. Увесь цей час позицію наших воїнів прикривали, зокрема, з артилерії. “Зрештою прийшли двоє побратимів й потягнули мене по болоту на пластикових ношах. Під шквальними обстрілами їм було важко йти, кожні кілька метрів залягали”, — зауважує “Мисливець”. Передав по рації: “Справи — погані. Хлоці можуть загинути через мене”. На заклик прийшло ще шестеро десантників, взяли пораненого на руки й побігли.
До медеваку лишалося близько трьох сотень метрів. Коли воїни долали потічок, поряд розірвався ворожий снаряд. “Побратими розбіглись. А я опинився у воді, висота якої була близько 30 сантиметрів. Через знесилення не міг підвести голову. Лише подумав: шкода буде втопитися після всього, що пережив. Зібрався на силі й покликав побратимів”, — каже співрозмовник. Вони підбігли, витягли “Мисливця” з води й рвонули до медеваку. Там Іван знепритомнів.
Важкопораненому надавали допомогу в кількох медзакладах. Одного вечора він подзвонив дружині. “Дуже втомленим голосом сказав: “Я вже відвоювався”. Намагався бадьоритись”, — згадує пані Леся. Одразу після розмови вона сіла в потяг, а дорогою до лікарні імені Мечникова, що в Дніпрі, дізналась, що Івану ампутували обидві ноги вище колін. Причина — горезвісний турнікетний синдром...
Дружині дозволяли зайти до реанімації на кілька хвилин, щоразу запевняла коханого, що з усім впораються, просила триматися. Спершу він відказував: “Як триматись, адже мене вже половини немає?!” Але невдовзі став будувати плани. Пані Леся ділиться: “Чоловікові допомогло не лише позитивне налаштування, але й розуміння того, що виконав свою місію у цій війні та вибрався з того пекла живим”.
Під час лікування у столиці, а потім у Львові дружина була поряд з Іваном — доглядала, возила на колісному кріслі. А тоді приїхали діти (їм 18 і 11 років), вони були дуже раді нарешті побачити тата, підтримували.
Тривалий час Іван Голик потерпав від фантомного болю. “Це жахливе відчуття, адже болить те, чого вже немає, — ділиться воїн. — Стопи наче струмом било, горіли вогнем”. Загалом після поранення боєць переніс близько 13 операцій: хірурги чистили йому рани, видаляли змертвілі тканини, проводили реампутації. Згодом почав заняття в НРЦ “Незламні”, зокрема, працював із фізичним терапевтом для відновлення стану м’язів, вчився тримати рівновагу на так званих ходульках висотою 10 сантиметрів. А цьогоріч у травні вперше став на протези. “Під час ходьби з’явилося відчуття, наче корчі хапають ноги”, — зауважує співрозмовник. Виявилося, що причиною були невроми — це патологічний ріст нерва, що часто розвивається після ампутацій. Тож спеціалісти Центру болю провели воїну радіочастотну абляцію (видалення) невром. Згодом для “Мисливця” виготовили електронні колінні вузли, тож тепер він опановує на них ходьбу. І чекає на постійні вакуумні куксоприймачі.
Увесь цей час воїн на зв’язку з побратимами, переживає за них. “Після реабілітації повернуся до звичного життя, — каже 42-річний Іван Голик. — Хочу весь час проводити з сім’єю, самостійно проходити бодай десять кілометрів, повернутись до риболовлі й полювання. Хочу жити далі”.
