Роман Онучко родом із Шостки, що на Сумщині. Виріс у багатодітній сім’ї разом з трьома братами й чотирма сестрами. Після школи працював автомаляром. А коли почалося повномасштабне вторгнення, одразу ж пішов до військкомату. Тоді його не взяли на службу, бо вважався непридатним через важку черепно-мозкову травму, якої зазнав у дитинстві під час ДТП. Та це не спинило добровольця.
“Спершу чекав, що мене викличуть, адже залишив номер свого мобільного. Але не дочекався. Тому в серпні 2022 року знову навідався до військкомату. Відтак потрапив до 156-го зенітно-ракетного полку, — розповідає Роман Онучко. — Після навчання став оператором ЗРК “Бук-М1”, разом із побратимами охороняв небо над різними областями країни”.
Наприкінці весни 2024 року воїн потрапив до лав 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. “Наш підрозділ брав участь у боях на Луганщині й Донеччині. У районі Торецька я дістав перше поранення. Серед ночі ворог відкрив вогонь, унаслідок вибуху осколками мені посікло руку, контузило, — провадить далі співрозмовник. — А потім нас відправили на Курщину (район Суджі), де спершу штурмували, а тоді утримували позиції. Зранку 8 січня 2025-го північнокорейські військові пішли в наступ. Я потрапив під кулеметний вогонь, зазнав кульових поранень правої ноги й у бік. Наклав на ногу турнікет. Тим часом четверо побратимів далі вели бій, який тривав цілий день”.
Лише близько півночі за важкопораненим, який був у стані шоку, приїхав наш танк. Першу медичну допомогу йому надали в мобільному стабпункті, далі евакуювали до кордону, а звідти госпітальєри відвезли воїна до сумського госпіталю. “Отямився після операції, під час якої провели високу ампутацію. Я розумів, що так буде, бо занадто довго нога була перетиснута турнікетом”, — ділиться старший сержант Роман Онучко. Туди одразу ж примчала старша сестра бійця. “Внаслідок значної крововтрати й після важкої операції брат був дуже виснажений. Але тримався, не занепадав духом”, — згадує Людмила.
Опісля воїн переніс ще дві операції — на нозі й на боці, бо загноїлися рани. Якось спробував ходити на милицях — не зміг через знесилення. “Та я не здавався, поволі пересувався по палаті, поступово збільшуючи відстань. Мене всіляко підтримували рідні, у нас дуже дружна сім’я”, — відзначає Роман. На реабілітацію й протезування боєць потрапив до НРЦ “Незламні”, що у Львові. “Там отримав протез, тривалий час мене вчили на ньому ходити. Це непросто, та я старався, бо дуже прагнув знову стояти, так би мовити, на своїх двох, — ділиться. — Тоді захопився петанком і стрільбою з лука, брав участь у змаганнях. А ще повернувся до улюбленої з дитинства риболовлі! Якось у центр реабілітації завітала драматургиня Першого театру Ірина Гарець і запропонувала написати п’єсу на основі наших історій. Я відповів, що можу лише розказати. Хлопці доповнили мої розповіді своїми. Зрештою спільними зусиллями написали жартівливу п’єсу про наші будні”. У репетиціях взяло участь більш як десять військовослужбовців, які після поранення чи полону проходили реабілітацію. А недавно відбулася прем’єра вистави “Директор ліфта”, головну роль в якій зіграв Роман Онучко. “Тоді я не лише вперше вийшов на сцену, я вперше потрапив до театру. Це неймовірний досвід, який додав нам усім позитиву”, — запевняє.
Понад рік Роман проходив лікування й відновлення, йому призначили першу групу інвалідності та списали зі служби. Повернувся на рідну Сумщину, по якій чи не щодня гатить ворог. “Наразі живу разом із сестрою Людмилою, вона допомагає мені освоїтись у побуті й цивільному житті. Вже можу ходити на протезі безперервно з ранку до вечора, — зауважує 39-річний Роман Онучко. — Найбільше чекаю на нашу перемогу у війні”.
