Він родом із буковинського села Шебутинці. Здобув фах автомеханіка й товарознавця. Після строкової служби підписав контракт із ЗСУ. А демобілізувавшись, працював на будівництві та в службі доставки.
“Повномасштабне вторгнення застало мене у Чернівцях, — розповідає 30-річний Станіслав. — Уже 1 березня 2022го прибув до військової частини. Відтоді служу в піхоті 107-ї бригади тероборони”.
Воїн виконував бойові завдання на Донеччині й Запоріжжі, служив на кордоні в Сумській і Харківській областях. У 2024 році пройшов військово-лікарську комісію, яка визнала його обмежено придатним. Та сидіти в тилу не захотів — повернувся на передову.
“Торік, на початку березня, ми вирушили на завдання до Торецька, — каже співрозмовник. — Розраховували максимум на півтора місяця. Але трохи затягнулося... Спочатку наш підрозділ тримав дев’ять постів на околиці міста (по троє бійців на кожному). Згодом ворог став їх нищити один за одним. По рації ми чули, як зникають наші позиції під ударами дронів і гранат. Найважче було усвідомлювати, що гинуть побратими, а ти нічим не можеш допомогти. Згодом нам вдалося закріпитися в одному з будинків. Облаштували укриття, зробили підкоп, занесли туди зброю та спорядження. Але невдовзі нас закидали гранатами, підкоп засипало — ми залишилися без зв’язку й зброї. Близько місяця нас вважали зниклими безвісти”.
Під час переміщення до укриття один із бійців загинув. А невдовзі ворожа граната розірвалася між Станіславом і його побратимом. “Я дістав поранення в плече, йому поцілило в плече й ногу, — згадує військовий. — Ми змогли відійти приблизно на 150 метрів і сховалися в майстерні. Знайшли трохи горіхів і воду — так і трималися. Коли рани більш-менш загоїлися, вирішили повернутися на попередню позицію, бо розуміли, що, можливо, нас шукають. Там знайшли пакунок з написом: “Якщо ви живі — дайте знати”. Усередині були ковбаса, галети, шоколадні батончики, сигарети”. Це дало змогу протриматись ще певний час. А потім, каже воїн, бували дні, коли вони залишалися без їжі по тижню, а без води — по п’ять діб. Не раз доводилося пити дощівку.
Якось Станіслав із товаришем випадково вийшли на український пост і там зустріли ще двох бійців, які теж проривалися з оточення. У них був радіозв’язок, тож уперше за тривалий час вдалося сконтактуватися з командуванням. Їм скинули карти з орієнтирами. Щоб легше було пробиратися до своїх, вирішили йти по двоє. “Ворог зачищав Торецьк — зволікати більше не можна було. Йшли лісосмугами, замінованими полями. У перший день подолали близько п’яти кілометрів, — зауважує Станіслав. — Трохи рятував дощ, адже дрони тоді не літають. Та щойно визирало сонце, вони знову безжально гуділи”.
Виходячи з оточення, Станіслав Костишин зустрів своє 30-річчя — 22 листопада. “Пам’ятаю, в посадці знайшли чийсь рюкзак, а в ньому — шоколадний батончик, кава, газовий балон, тушкованка та сигарети. То я навіть “відсвяткував”, — усміхається боєць.
Дорогою зайшли в село неподалік — дістали завдання забрати пораненого бійця з іншої роти. Він був посічений осколками, з ушкодженими колінами. На виході із села товариш Станіслава наступив на міну. Йому розірвало стопу, поранило руку. “Я наклав турнікет, надав допомогу. Він був важкий “трьохсотий”, але зупинятися ми не могли — трохи йшли, трохи повзли під безперервним гулом ворожих дронів, — каже військовий. — На щастя, неподалік був наш підрозділ із наземним роботизованим комплексом. Майже через дві доби з його допомогою товариша вдалося евакуювати. А ми з іншим пораненим бійцем 29 листопада пішки дісталися Костянтинівки. Там нас вже зустріли оператори дронів. Вони були шоковані, що ми вибралися з майже окупованого Торецька”.
Станіслав попросив у них телефон і подзвонив мамі. “Я завжди вірила, що син живий. Навіть тоді, коли він зник безвісти. Станіслав ще зі школи добре орієнтувався на місцевості, часто їздив на змагання зі спортивного туризму. Серцем відчувала — все буде добре, — зауважує Алла Костишин. — Найперше син спитав, де батько. Відповіла, що на цвинтарі. Чоловік був справжній патріот, як і Станіслав. Пішов служити невдовзі після сина, але потім у нього виявили онкохворобу...”
Коли Станіслав повернувся додому, мати була в лікарні — втрата чоловіка й тривала невідомість, коли чекала сина, далися взнаки. Пережите не минуло безслідно й для здоров’я воїна, дошкуляють проблеми зі спиною, ногами, нирками, легенями, печінкою. Тепер він перебуває у медзакладі, попереду — ВЛК і відновлення.
