До великої війни він працював учителем біології, був науковим співробітником Кременецького ботанічного саду. А коли пішов на фронт, то навіть там влаштовував своїм побратимам невеликі лекції про розмаїття української природи.
Народився Іван Гуцало у селищі Вишнівець, що на Тернопільщині. “З раннього дитинства він ходив з дідусем на риболовлю, звідки приносив... жуків та слимаків, — розповідає дружина воїна Наталія. — Іван знав назви сотень квітів, дерев і птахів. У школі його улюбленими предметами були біологія та географія. Часто їздив на олімпіади з цих предметів і здобував призові місця”. Тому й обрав згодом фах біолога, вступивши до Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка.
Ще у студентські роки він захопився бджолярством. Уміння пасічникувати перейняв від дідуся. “Коли Іван приїжджав у відпустки, то найперше йшов до своїх Божих комах, — згадує співрозмовниця. — А як його не стало, уявляєте, полетіли кудись і бджолині рої. Тепер залишилися декілька вуликів, які доглядає свекор”.
Після закінчення вишу Іван Гуцало працював учителем біології та хімії у селі Довжки на Хмельниччині. Був вимогливим педагогом на уроках і добрим старшим товаришем поза межами школи. Цікаво, що колишні учні згодом стали його кумами. Загалом в Івана було аж 10 похресників та похресниць, і про кожного він турбувався, ніколи не забував про їхні дні народження.
У 2008 році Іван став молодшим науковим співробітником відділу лікарських та нових рослин Кременецького ботанічного саду, згодом — завідувачем лабораторії ландшафтного дизайну та озеленення. Паралельно вступив до аспірантури, досліджував люпин. Саме на роботі доля звела його з майбутньою дружиною. “Ми могли й не зустрітися, бо я навчалася у Рівному, їздила на практику в Швейцарію, а тоді чекала на новий закордонний контракт. Та у перерві вирішила трохи попрацювати в ботанічному саду”, — згадує жінка. Ближче молоді люди познайомилися, коли поїхали в Київ на конференцію. Наталія та Іван зустрічалися вісім місяців, опісля — одружилися.
У травні 2018-го у Гуцалів народилася донька Єлизавета. Іван першим взяв маленьку на руки. “Пологи були важкі, знадобився кесарів розтин. Донечка була слабкою. Її хотіли забрати в реанімацію. Але щойно Лізу поклали батькові на груди, її стан миттєво покращився”, — розповідає пані Наталія. Через три роки на світ з’явилася друга донька подружжя — Віра. Голова родини звільнився з роботи й почав їздити на заробітки до Польщі. Повернувся додому за три тижні до початку великої війни, бо дружина мала лягати на операцію, треба було допомогти з дітьми. Як все владналося, чоловік вирішив долучитися до війська. Спершу служив у роті охорони, а 1 серпня 2022 року поїхав на Київщину з 55-м окремим стрілецьким батальйоном, який згодом увійшов до складу 63-ї ОМБ.
У війську Іван (позивний “Ботанік”) став командиром відділення. Після закінчення офіцерських курсів отримав звання лейтенанта й очолив взвод. “Він завжди підтримував підлеглих, ніколи не відмовлявся від бойових чергувань на позиціях, — каже Олег Матвіюк, побратим воїна. — Командир був унікальною людиною. Розумним, начитаним, і водночас — працьовитим та простим. Часто розповідав нам багато цікавого про рослини, тварин. А якось під нашим наметом оселилися вужі. Більшість бійців з осторогою ставилася до такого сусідства. Але “Ботанік” пояснював, що вони безпечні для людей та неотруйні. Йому як біологові дуже боліло те, що окупанти знищують природу, вбивають беззахисних тварин”.
За день до трагедії Іван зателефонував додому, запитав, як доньки. Попередив, що йде на позицію. “З Богом! Ми тебе любимо й чекаємо”, — відповіла дружина. Це була їхня остання розмова.
13 жовтня 2024 року поблизу селища Діброва на Луганщині у бліндаж, де перебував офіцер, влучив ворожий снаряд. Разом із ним тоді загинуло ще двоє бійців.
Поховали 42-літнього лейтенанта на рідній Тернопільщині — в селі Великі Млинівці. На фасаді адмінбудівлі Кременецького ботанічного саду на його честь відкрили меморіальну дошку. Дуже важко пережили загибель батька малі донечки. Вони вірять, що тепер татусь охороняє їх з неба...
