Він мав багато мрій і планів — одружити сина, повести до вінця донечку, дочекатися з коханою дружиною внуків-правнуків. Та доля розпорядилася інакше.
“Василь виріс у селі Краснопілка, що на Черкащині. З дитинства любив рибалити. Але особливим способом — не вудкою, не сачком, а... голими руками. Щойно відкривався сезон, Василя годі було стримати, він біг на річку і жодного разу не повертався додому без риби, — запевняє дружина воїна Ольга Ярошенко. — Після школи коханий навчався на агронома в Тальянківському агротехнічному фаховому коледжі. Там ми й запізналися і більше не розлучались. Одружилися в листопаді 2004-го. Через два роки народився наш синочок Євгеній, меншій донечці Яні нині
10-ть. Василь був чудовий тато. Дітей любив понад усе. І вони до нього завжди тягнулися. Чоловік був майстер на всі руки. Самотужки ремонт у нашому будинку зробив і навіть виготовив шафу-купе. Працював на цегельному заводі, у будівельній компанії”.
Василь Ярошенко військового досвіду в минулому не мав, але завжди наголошував рідним: “Якщо покличуть до війська — піду, ховатись не буду”. “Прийшла повістка. І 11 липня 2024 року чоловік приєднався до 78-го десантно-штурмового полку. Став старшим стрільцем, — каже дружина. — Воював на Куп’янському, Сумському, Покровському напрямках. Вже потім побратими нам розповідали, що з Василем нестрашно було йти в бій. Бо підстрахує, не лишить у біді. За мужність і відвагу Василь ще за життя був нагороджений відзнакою президента “За оборону України” та нагрудним знаком головнокомандувача ЗСУ “Хрест хоробрих”.
24 серпня минулого року чоловік приїжджав у відпустку. У перші дні старався допомогти батькам у господарстві, потім проводив час із сім’єю. 1 вересня ми завели разом доньку до школи. А 5-го він знову вирушив на службу. Я й уявити не могла, що це були наші останні дні разом”.
39-річний старший солдат Василь Ярошенко загинув 14 вересня 2025-го. Сталося це поблизу населеного пункту Грузьке, що на Донеччині. “Йдучи на бойове завдання, чоловік подзвонив мені й сказав: “Телефони майже розряджені. Все непросто, не знаю, чи повернусь”. Востаннє чула його голос о 15.30 13 вересня, — ділиться пані Ольга. — А через три дні нам принесли сповіщення про те, що чоловік зник безвісти. Згодом зателефонували з частини і повідомили, що надії немає, що чекають евакуації тіла. 25 вересня нас сповістили, що тіло таки вдалося забрати, але упізнати його неможливо. Ми не повірили і поїхали з матір’ю чоловіка у Дніпро. Той жах, що пережили там, словами годі описати. Упізнати Василя, а точніше, те, що залишилось від чоловіка, не вдалося. Тому до 16 грудня ми чекали результатів двох експертиз — дактилоскопічної і ДНК. І вони підтвердили найстрашніше”.
Лише 18 грудня бійця поховали на Черкащині. “Болить нестерпно... Але вчимося жити по-новому, з тим вічним болем і невимовним сумом, — зауважує дружина. — І дуже хочемо, щоб держава вшанувала нашого воїна. Тому створили петицію про те, щоб надати Василеві звання Героя України”.
